Частина дванадцята. Привіт, люба!

Частина дванадцята. Привіт, люба!

– Всім привіт, – привітався Денис до присутніх у палаті. 

Лікар, медсестра й інша пацієнтка, яку нещодавно помістили сюди, на мить застигли. Потім, ніби хтось невидимий скомандував “мотор!”,  люди знову почали рухатися. Одна Олена кліпала очима, безвідривно дивлячись на Дениса, неначе побачила посталого з мертвих. Не вірила своїм очам, не вірила у те, що він тут, повернувся стільки часу по тому, як нічого й не сталося, і стоїть весь такий довольний і зухвало посміхається. 

Їй забракло не тільки слів. Емоції враз накотили, збиваючись у тугий клубок десь у районі серця, прискорюючи його биття. Вона одразу почала думати, чи все в порядку на голові, чи не збилося волосся у ковтуни. Знала, що виглядає не дуже, але ж вже який тиждень у лікарні, та ще й не в змозі нормально доглянути себе, який вже тут нормальний вигляд буде…

Тоді швидко обсмикнула себе. Чого це їй раптом захотілося бути привабливою для Дениса? І з якого дива він теж раптом згадав про неї? Не було стільки часу, і от тобі – прийшов.

Олена вовтузилася у ліжку, почуваючись одночасно ніяково і радісно. Лікар заступив їй огляд, і вона змогла хутко заховати під халат золоту підвіску у формі ангела. Вона так боялася підняти на Дениса очі і так хотіла цього, борючись із цим бажанням, що розхвилювалася не на жарт. Медсестра тим часом міряла їй тиск і здивовано повідомила завищені показники лікарю. Той, сивочолий дядько, з досвідом, очевидно, не тільки лікувальним, окинув поглядом палату і одразу встановив причину підвищеного тиску. Причина, тобто Денис, стояв у дверях і безмовно свердлив поглядом пацієнтку.

– Ваш чоловік не в курсі, що треба почекати, поки закінчиться обхід? – поцікавився беззлобно лікар.

Олена не одразу зрозуміла, що звертаються до неї.

– Що?.. Вибачте, це не мій…

– Люба! – Різко відмер Денис і, розкинувши обійми, пішов до ліжка. – Так скучив за тобою! Не можу чекати ні хвилини більше!

У два широких кроки він подолав простір і схилився над Оленою, справді обіймаючи. Ошелешена жінка тільки й змогла, що опустити повіки, аби не видати неочікуваний спалах почуттів, коли Денис торкнувся губами її шкіри. Вона зашарілася і вкотре втратила мову. На автоматі підняла руки і поклала бліді кисті на холодну спину Дениса.

– Вибач, я щойно з вулиці, а там холодно, – він на мить відсунувся, поправив на Олені ковдру аж до самого горла, підіткнув, і знову схилився, тепер вже не стримуючи обійми. 

Затис її міцно, але ніжно, ніби це справді була його кохана жінка. Нахилився до шиї, вдихнув незнайомий запах і ледь не отримав запаморочення. Олена пахла настільки по-рідному, немов забутий, але щемливий спогад, який зачаївся глибоко у підсвідомості, що Денис з несподіванки сторопів. Він не був готовий до такого. 

– Навіщо ти це робиш? – ледь чутно пролунало біля вуха. 

Тремтливі інтонації, непевний шепіт повернули Дениса до реальності.

– Хочу забрати тебе додому, – сказав він, випростуючись. – Пане лікарю, – озброївся посмішкою, – коли виписка?

Сивочолий дядько знизав плечима:

– Та хоч сьогодні. Ми зробили все, що могли. Немає сенсу тримати пані Олену й далі тут. Потрібно консультуватися з вузькими спеціалістами, провести додаткові дослідження і обстеження. У нашій лікарні, на жаль, немає такого обладнання.

– Зрозуміло. Тоді підготуйте, будь ласка, документи, а я допоможу Олені.

Коли медичний персонал залишив палату, до Олени нарешті повернулася здатність нормально міркувати і говорити.

– Ти геть здурів? Що ти коїш? Яка виписка?

Наліт романтики і збентеження випарувався, як волога з піску під палючим сонцем.

– Тільки те, що буде краще для тебе, – відрізав Денис без зайвих пояснень. 

– Це маячня. Я нікуди не піду.

І вона на знак незгоди склала руки на грудях.

Денис, що у цей момент уже порпався у шафі, шукаючи її речі, розвернувся і теж схрестив руки.

– Звісно, ти нікуди не підеш. Я тебе понесу.

На цей раз Олена зблідла, бо він вперше під час їхнього спілкування нагадав їй про хворобу.

Друга пацієнтка, з поламаною і загіпсованою ногою, з неприхованою цікавістю спостерігала за тим, що відбувається.

– Оленко, – озвалася вона, – тобі так подобається у цьому клоповнику під назвою лікарня? Та якби мене чоловік захотів винести звідси на руках, я б сама на нього заскочила, – захихотіла жіночка. 

Було їй років за п’ятдесят,  нефарбована сивина і щира усмішка одночасно й додавали, і віднімали років. Квітчастий халат і згрубілі пальці свідчили про просте й важке життя. 

Денис примружився в її бік, але нічого не відповів. Бачив її вперше, отже, був шанс, що вона його вважатиме за супруга Олени.

Тим часом Олена вже тягнулася до телефона.

– Кому збираєшся телефонувати? – Денис облишив спроби знайти чужі речі, тим більше, що він уявлення не мав, які з них належать Олені.

– Не твоє діло, – сердито буркнула вона.

– Та невже? – Він повів чорною бровою і… вихопив телефон.

– Та як ти…! Віддай!

Олена потягнулася вперед, сіла, але це й все.

– Нєа, – похитав головою Денис.

– Я не розумію… – В її голосі забриніли нотки відчаю. – Ти прийшов, щоб знущатися з мене?

– Заради Бога, ні! Як ти могла таке подумати? Я ж не монстр, – фиркнув чоловік.

– Тоді поясни.

Вона дивилася на нього величезними горіховими очима, сповненими благання і надії на розуміння.

– Не можу, – нарешті сказав. – Ти просто повинна повірити мені.

– Але як я можу повірити, коли ти нічого не пояснюєш? І я не розумію, що відбувається. Щось сталося?

Денис пройшовся туди-сюди по палаті, гарячково розмірковуючи, чи сказати їй правду, чи облишити все і звалити звідси, чи подзвонити Іллі і накапати на шурина – боягуза і підкаблучника. І поки протилежні думки роїлися у Дениса в голові, голос подала друга пацієнтка.

– Ви чуєте?

– Що? – відізвалася Олена. Вона не припиняла слідкувати і очікувати, але ж це був Денис, і їй важко було уявити, що він викине у наступну хвилину.