Частина десята. Я не винна, любий!

Частина десята. Я не винна, любий!

Минулі тижні були суцільним сірим маревом, місцями білішим від снігу, часом чорнішим від безвиході. Жити без сенсу, рухатися щодня і не находити причини для того, щоб прокидатися вранці – суцільне пекло на землі. Так жили мільйони людей, значна частина – у злиднях і без даху над головою, без шматка хліба, тож жаліти себе, коли все маєш – щонайменше негідно чоловіка. Денис не жалів. Він просто занурювався все глибше у безодню порожнечі, на яку перетворилася його душа. Мав таку особливість – знищувати все світле, що в ньому було, отримуючи задоволення від процесу. Робота не відволікала від сутужного настрою, бо на фірмі все працювало, як годинник, виробництво було налагоджено ще кілька років тому, а на свята продажі завжди перевищували очікувані показники, не було про що турбуватися, на чому зосередитися. Денис марнував життя – пив, розважався, летів у прірву. А найголовніше – всіма силами і дурними вчинками намагався забути про дівчину із серцем ангела, яка могла б…

А втім, вона нічого б не могла вдіяти. Вона була чужа. Належала колишньому супернику та й на такого, як Денис, ніколи не звернула б уваги. Він переконував себе в цьому відтоді, як покинув лікарню у новорічну ніч. 

Кілька подій, пов’язаних із минулим, розважили і вибісили його одночасно. Першою була неочікувана зустріч. Вірніше, десь таки Денис підозрював, що йому не вдасться так легко позбутися Роксани, але не очікував, що її нахабство сягне такого рівня.

Він дав їй рівно тиждень, щоб зібрати речі і звільнити його квартиру, і був упевнений, що, коли повернеться, то й згадки про неї не буде. Та ба!

Відмикаючи замок, Денис вже мав погане передчуття. А щойно двері відчинилися, отримав підтвердження. Це стерво й не збиралося нікуди йти.

Був пізній полудень. Надворі дощило й мело, паскудна погода, такий самий настрій, а тут ще й неприємний, м’яко кажучи, сюрприз.

Роксана спала на дивані долілиць, звісивши на підлогу руку. Працював телевізор, усюди по кімнаті були розкидані залишки їжі і випивки. Денис гидливо зморщив ніс. Добре, що хоч келих один і одна пляшка, отже, була надія, що Роксана не влаштовувала тут оргій. Але за цей тиждень, що вона провела тут сама, забруднила житло не гірше, ніж збіговисько безхатченків. Авжеж, чого ще очікувати, якщо досі все було на плечах Дениса. Вона просто не звикла дивитися сама за собою. 

Денис її не виправдовував, просто констатував факти. І першим був той, яку огиду він відчув до кохання всього свого життя. Ну, колись було. Видовище її майже оголеного тіла, ледве прикритого шовковим халатом, не збудило в ньому ані краплини похоті. І це був другий більш-менш позитивний факт. Денис тільки мляво дивувався, що міг так рабськи віддати себе у розпорядження дівчини, не вартої й корка від пляшки, яку вона спорожнила. До речі, його коньяк.

Третім фактом стала злість, що миттю набрала обертів. Та Денис швидко охолов. Роксана й на таку емоцію не заслуговує. 

Він відніс свою валізу у спальню, дістав стару з комори і почав збирати туди речі Роксани. Їх виявилося більше, ніж він пам’ятав. Те, що не влізло, – полетіло у сміттєве відро. 

Денис кидав одяг у валізу, не переймаючись тим, що той помнеться чи порветься, чи якомусь костюму не знайдеться пари. Це він ще дуже великодушно вчиняє – залишає їй речі, придбані за його гроші. Навіть коштовності закинув на дно. Нехай. Йому не шкода. Якщо ця сука подавиться ними, він тільки зрадіє.

Коли збори було закінчено, Денис зупинився біля дивана. Роксана так і не прокинулася, тож йому довелося розбурхати її копняками. Упіймав себе на думці, що торкатися її навіть носком чобота йому бридко.

Роксана перекинулася на спину, халат зісковзнув донизу, виставляючи на загальний огляд всі принади. А там було на що подивитися. Очі її, припухлі і з розмазаною тушшю, розплющилися. В них промайнуло здивування, а потім… радість. 

То їй вистачає совісті ще й радіти?!

– Коханий… 

Не довго думаючи, Роксана потягнулася до Дениса, халат, ніби ненароком, шовковою стрічкою сповз остаточно.

– Боже, я так скучила, так сумувала… – І поки чоловік не встиг заперечити і відштовхнути її, замоталася у шовк назад і склала благально руки: – Денисе, коханий, прошу, пробач мені! Я не винувата! Благаю: дозволь все пояснити!

Денис скривився:

– Гадаєш, я на це куплюся? Повірю хоч одному твоєму слову? Ти з’їхала з глузду?

– Ні, я ще при своєму розумі.

Вона встала, похитнулася, поправила пальцями розкішне волосся. Кинула на Дениса такий погляд, що в нього ледь коліна не підігнулися. Це була вона – та сама Роксана, в яку він вічність тому закохався. У районі серця, десь зовсім близько, щось кольнуло, неприємно і солодко водночас.

– Ти не дав мені шансу все пояснити, – вела вона далі.

– Та невже? – Денис опам’ятався, і ось вже від уколу не залишилося й сліду. – Ти була доволі переконлива, пропонуючи келих на прощання. До того ж, якщо ти ще досі не второпала, поясню: твій брехливий рот не здатен сказати нічого, що я захотів би слухати. Вимітайся.

– Послухай, все сталося випадково. Якщо ти почуваєшся ображеним, я все розумію. Але я не винна! Це все він – Влад. 

– Аякже, а ти – біла і пухнаста, і тебе присилували. Одягайся і вали звідси.

Він кинув їй довгу шубу. Та впала біля босих ніг.

Складалося враження, що Роксана не сприймає нічого зі слів Дениса, вона вперто продовжувала викладати свою версію подій:

– Я намагалася вберегти тебе від цього, бо він – твій найкращий друг. Але тепер, у цій ситуації, я не можу мовчати. – Вона надала страждального виразу обличчю.

– Що ти верзеш? Чергову побрехеньку?

– Ні. Просто хочу, щоб ти знав правду. Відтоді, як ти познайомив мене з Владиславом, він накинув на мене оком. Спочатку писав не варті уваги повідомлення, типу “Привіт, як справи?”. Потім почав телефонувати, з кожним разом все частіше і довше. Під час кожної нашої зустрічі знаходив можливість залишитися зі мною наодинці.