Частина дев’ята. Новий рік. 2.0

Частина дев’ята. Новий рік. 2.0

Чи усвідомлював Денис бодай на мить, що якщо раптом тут з’явиться Ілля Михайлюк, то одразу ж вб’є його? Ні. Навіть думка не майнула. Він просто зробив те, що відчував, те, що здавалося цієї миті найправильнішим. І байдуже, що насправді таким не було.

Їхні губи торкнулися лише на секунду, але й цього вистачило, щоб електричний розряд пробіг поміж ними, немов по проводах. Щось спалахнуло, як наднова зірка, згасло і залишило по собі пульсуючий і тліючий вуглик. 

Олена закліпала і поквапом відкинулася на подушку. Денис насупився, хмикнув і видав свою фірмову криву посмішку, аби прогнати ніяковість.

– Встигла загадати бажання? – спитав він, знову прикладаючись до пластикового стаканчика із шампанським, помахав швидко спорожнілим у повітрі: – Не пив з минулого року, уявляєш?

Губи Олени смикнулися. Вона піднесла свою кружку до рота і перехилила вміст до дна.

– Ого! Вирішила позбутися поганої звички до тверезості з перших хвилин нового року? Похвально. Хоча… – Він примружився, – не варто дуже налягати.

– Чому це? – з викликом спитала Олена, їй кортіло вчинити необдумано, безглуздо, припинити бути хорошою дівчинкою двадцять чотири на сім. А Новий рік – найкращий час, щоб змінитися. 

Бажання таке одразу ж і пропало. Бо зміни, які відбулися з нею, вже незворотні. І напитися – цілком виправдано в її ситуації.

– Бо пияцтво до добра ще нікого не доводило, – повчально висловився Денис, обережно забираючи у неї порожню кружку.

– І це говорить виробник коньяку, – хмикнула Олена.

– Сам дивуюся. От бачиш, ще десяти хвилин не минуло, а диво вже сталося!

Денис узяв печиво і майже вклав їй до рота, але в останню секунду відвів свою руку і просто запропонував у відкритій долоні.

– Їсти серед ночі не найкраща ідея, – зауважила Олена.

– Ти завжди така правильна? Сьогодні можна.

Він нарешті прикінчив салат, допив шампанське і, відчуваючи легкість у голові й тілі і невтамовану цікавість, запропонував:

– Пограємо у гру?

– Яку?

– Правда або дія.

– Це нечесно. Я навряд чи зможу виконати умову.

Олена посовалася на ліжку і склала руки на грудях.

– Тоді лайт-варіант. Відвертість за відвертість.

Денис розвалився на стільці, п’яніючи не від алкоголю, а у передчутті чогось захопливого, правдивого і з нальотом небезпеки. Чи піддасться Олена на його провокацію, чи відкриється майже незнайомцю? Тому що їхні останні бесіди не рахуються.

Між тим Олена закусила губу у роздумах. Ніяких тайн вона не мала, чогось особливого у ній теж не було, що саме хоче дізнатися Денис – не питання, вона б і так йому розповіла, якби нормально спитав. Але спати не хотілося, віддаватися розпачу наодинці зі своїми проблемами – ще менше, тому вона погодилася. Крім того, присутність Дениса і він сам її неабияк хвилювали, бентежили і збуджували у глибині душі щось таємничо приємне і досі невідоме.

– Гаразд. Тоді я перша. Що з твоїм обличчям?

Денис усміхнувся однією стороною губ:

– Віддавав борги.

– Який ризикований спосіб. І кому ж?

– Е-е-е! – Він помахав пальцем. – Моя черга. Де твій чоловік?

– Працює.

– У таку ніч не знайшов можливості бути з дружиною… Це не питання.

– Що це за борг такий, що його треба повертати кулаками? Жорстоко.

– Проте дієво, – відрізав Денис і замовк. Вже й сам був не радий, що почав це.

– Ти не відповів, – нагадала Олена.

– Інколи найближчі люди позбавляють тебе найважливішого, тому я мусив вчинити так само – забрати те, що міг.

– Це сумно. У помсті немає нічого благородного, як дехто вважає. Але я не знаю твоїх обставин, тому не засуджую.

Денис не втримався від зітхання. Олена настільки разюче відрізнялася від Роксани, що він просто губився. Тому повернувся до питання, що цікавило його найбільше.

– Коли Ілля повернеться?

– Не розумію, чому він так тебе цікавить? Мені навіть образливо, – трохи по-дитячому заявила Олена.

– Чесно кажучи, мені теж. За тебе, – швидко додав Денис. – Але ти не відповіла.

– Я б сама хотіла це знати. Він постійно у відрядженнях, строки повернення ніколи не відомі точно.

– Сумуєш за ним?

Якого біса він це питає? Денис розсердився на себе, бо не розумів своїх почуттів.

– Оце вже тебе не стосується. І взагалі. Мені набридло, я втомилася і хочу спати.

– Я сказав щось не те? Вибач, але такий вже я є. – Він стенув плечима і, не звертаючи увагу на невдоволення Олени, повідомив: – Ми не визначилися з нагородою переможцю.

– Я більше не граю.

– А більше і не треба. Ось. – Він дістав з кишені те, що досі там лежало, і простягнув Олені. – Це тобі.

– Але я не відповіла, тому, вважай, програла.

– Забудь про цю ідіотську гру! – з удаваною безтурботністю вигукнув Денис. – Тримай.

– Що це?

Вона прийняла маленьку коробочку, але не поспішала відкривати.

– Новорічний подарунок.

– Чому?

– Ти не в курсі? На Новий рік прийнято робити подарунки.

– Я не дурепа, – досадливо відмахнулася Олена. – Я хочу знати, навіщо ти все це робиш? Сидиш зі мною, розважаєш, даруєш подарунки? Я ж тобі ніхто. Просто збита жінка, жертва ДТП, про яку треба забути і продовжувати жити звичним життям. Від чого ти ховаєшся поряд зі мною? Чи від кого?

Вона була надто прониклива і чутлива, більше того – її непересічна доброта розповсюджувалася навіть на такого, як він. І це його вбивало.

– Просто візьми це і не став зайвих питань, – різкіше, ніж хотілося, сказав Денис.

– Ні.

Олена поклала йому на коліна коробочку, бо він проігнорував її простягнуту руку.

– Чому?

– Я не можу прийняти це. І телефон – то вже було занадто, але нехай. Але це… – Вона покрутила головою, – я не розумію. Тому не можу прийняти.