Частина восьма. Новий рік

Частина восьма. Новий рік

У палаті було тихо. Одна лампочка горіла над входом, ще трохи світла пробивалося крізь штори на вікнах. Ніщо, крім купи квітів, що досі прикрашали приміщення і справляли враження, що ти перебуваєш у квітковій крамниці, не нагадувало, що сьогодні майже свято.

Олена спала. Від стуку у двері не прокинулася. Денис на мить здивувався, що вона тут сама. Не те, щоб він очікував нарватися на колишнього суперника, однак здивування мало неприємний відтінок.

Денис підійшов до ліжка, застиг. Хотілося вдивлятися у це прекрасне змарноване обличчя, з темними колами під очима і глибокими складками, що залягли навколо рота. На мить чоловіка кольнуло почуття провини. Якби він не був таким лютим у ті хвилини, то встиг би загальмувати, і тоді не зруйнував би назавжди життя жінки. І вона не лежала б зараз тут, самотня і безпомічна, а тішилася у колі рідних, бігала метушливо з кухні до вітальні, щоб устигнути накрити святковий стіл, і її обличчя прикрашала би усмішка, яскравіша за всі новорічні гірлянди разом узяті. Чомусь Денису здавалося, що усмішка її має бути теплішою за перші весняні промені.

Труснувши головою, він відігнав примарні картини чужого щастя, притупив скалку болю в своєму серці і наказав йому мовчати. Більше жодного співчуття і натяків на якусь бодай симпатію. А тут він взагалі просто тому що… Власне, він не знав, чому він тут, просто знав, що це саме те місце, де він і фізично, і душевно здатен бути. Більше ніде.

Денис поставив пляшку шампанського на тумбочку. Доторкнувся до теплої щоки Олени, легенько провів тильною стороною пальців по тонкій шкірі. Чому йому зараз хотілося порвати весь світ на шмаття через неї, у тому числі і самого себе? Не дозволяти більше жодним прикрощам псувати їй життя, відігнати всі негаразди і зробити так, щоб більше жодна погань, у тому числі він сам, не могли її засмутити.

Денис легенько торкнув Олену за плече:

– Прокидайся, сонько, проспиш Новий рік.

– Що ви тут робите? – спросоння спитала вона.

– А на що це схоже? Звичайно, збираюся зустрічати Новий рік.

– Тут? – Олена завовтузилася у ліжку, приймаючи більш зручну позу, спираючись на лікті.

– Так, у приємній компанії.

– Невже не знайшлося кращого місця?

Денис промовчав.

– То що тут у нас є? Люблячі родичі принесли якісь смаколики? – за хвилину повернувся до звичного настрою і почав перебирати речі Олени, що стояли на тумбочці.

– Що ви собі дозволяєте? – обурилася вона, але якось мляво, без ентузіазму.

– Ну ми ж маємо це у щось налити і чимось закусити? – Він показав на пляшку. – О, залізна кружка, пластикові стаканчики. Супер! А це що? Олів’є? Справжнє свято!

Олена спостерігала за ним, наче за невихованим хлопчаком, якого випустили з-під нагляду.

– Що? Викликаю нестерпне бажання насварити мене? – хитро спитав, відкриваючи судочок із салатом.

Олена відповіла не одразу:

– Ні. Я б вас просто вигнала, але чомусь здається, що ви не станете слухати.

– Вгадали.

– Для вас хоч чиїсь слова мають значення?

– Ні. Вже ні.

В її очах застигло питання. Денис проігнорував і почав відкорковувати шампанське.

– Ви дарма витратили гроші. Мені не можна спиртне.

– Дурниці! Ковток шампанського ще нікому не зашкодив.

Поки наливав, напій заграв бульбашками і вилився крізь краї непризначеного для цього посуду. Накрапало на тумбочку і на підлогу. Олена скрикнула, а Денис весело знизав плечима.

– Класика, – заявив, поставив “келихи” і критично оглянув жінку. – Я, звісно, можу напоїти дівчину у будь-якій позі, але так не годиться. Дозвольте.

Він обережно підхопив її під пахви, одночасно поправляючи подушку, щоб Олена могла сісти. Та застогнала, зблідла, але покірно зайняла сидяче положення.

– Ось так краще, – задоволено висловився Денис і простягнув їй залізну кружку: – Дамі найкращий посуд.

Дама у той час не зводила очей з привабливого обличчя. Підборіддя вкривала легка щетина, прямий ніс і виразні брови були наче намальовані впевненою рукою досвідченого митця: кілька штрихів –  і чудовий зразок чоловіка готовий. Та не врода притягувала погляд. Боротьба пітьми і світла в сіро-блакитних очах, жаринки енергії, яких не здатна загасити і полярна ніч. Денис був полум’ям, яке не усвідомлювало своєї небезпеки і спопеляло все на своєму шляху.

Олена ковтнула. У роті раптом пересохло і шампанське здалося вкрай доречним. Вона прийняла кружку, ніби їй вручили нагороду. Понюхала.

– Гарно пахне.

– А ще краще смакує. Я взагалі-то полюбляю міцніші напої, але якби я приніс коньяк, мене б точно вигнали.

– То це сліди прихильності до пляшки? – з ледве вловимою ноткою осуду і цікавості спитала Олена, вказуючи на синець біля носа візитера.

– Це вас бентежить?

– Ні. З чого б це?

Йому подобалися їхні коротенькі словесні пікіровки.

– Чудово. Тоді за знайомство!

Вони цокнулися. Денис одним ковтком випив половину, Олена лише пригубила. Їй муляла безтурботна поведінка нового знайомого, змушувала почуватися ніяково, але не через те, що він її збив чи вона на все життя залишиться через нього калікою, а тому що він поводився так природно, немов вони перебувають десь у ресторані, насолоджуються обстановкою і святковою атмосферою.

– Що ж, тепер ми можемо сміливо перейти на ти. Зізнаюся, це напружувало. Не проти?

Вона поставила кружку, спостерігаючи за тим, як Денис апетитно поглинає її олів’є.

– Будеш? – Підніс їй до рота ложку. Олена покрутила головою. – Як хочеш. До речі, смачно. Хто готував?

– Варя, дружина Ігоря.

– Ну… Майонез краще домашній брати, та й ковбасу замінити м’ясом, і бракує тут ще кількох інгредієнтів.

Щось схоже на усмішку освітило обличчя Олени:

– Ти кухар чи що? – Вона доволі легко прийняла це "ти", немов тільки й чекала, щоб подолати черговий невидимий бар'єр.