Частина п’ята. Піддаючись шостому чуттю

Частина п’ята. Піддаючись шостому чуттю

Голова дзвеніла від порожнечі. Закинувши валізу у багажник, Денис поїхав до найближчого готелю, не дуже сподіваючись, що там знайдеться вільний номер. Проте йому пощастило. Ну хоч у чомусь.

Улаштувавшись, він зрозумів, що не може просто сидіти і чекати невідомо чого. На найближчі два тижні він був абсолютно вільний. Вони з Роксаною одразу після Нового року мали полетіти в Дубай.

Денис довго дивився на квитки. Тоді просто порвав. Байдуже.

Він прогулявся до найближчого супермаркету техніки, купив новий телефон і сім-картку, а тоді змішався з багаточисленними перехожими. Дорогою йому зустрівся і Санта-Клаус у червоних штанях, і Дід Мороз зі Снігуркою, кілька ельфів, Червона Шапка, ведмеді, сніговики та решта казкових героїв. Ялинки, яскраві новорічні іграшки, гірлянди, фасади, обвішані мішурою і неоновими стрічками, – нічого цього Денис не бачив.

Веселі й заклопотані громадяни обходили стороною похмурого чоловіка у чорному. Інстинкти їм підказували, що краще не зачіпати його навіть краєчком рукава, щоб не заразитися безвихіддю.

Денис крокував, не зупиняючись, тому що не мав куди йти. Він нічого не хотів. Його душа була пошматована, розтоптана й викинута на звалище. Там же тепер зберігалися і спогади про минуле життя. Він відчував себе загубленим у безликому всесвіті, використаним і нікчемним. Роксана відняла у нього найдорожче – самого себе. Всі ці роки він жив нею одною, а коли її не стало –  втратив сенс існування. І не уявляв, що робити далі.

Коли Денис усвідомив, що вже кілька годин вештається містом, зупинився. Перед ним височіла будівля знайомої лікарні. Дивно, що неусвідомлено він прийшов саме сюди. Що йому тут знадобилося? Якщо його здогади і сподівання справдилися, то Олена Михайлюк напевно вдома, в оточенні люблячих родичів і в обіймах чоловіка, відкриває подарунки, турботливо підготовлені й заздалегідь упаковані.

Однак Чорний все ж зайшов до хірургічного відділення, де залишив тоді жінку. Незважаючи на переддень Нового року, лікарня була переповнена, працювала у посиленому режимі. Люди, як і раніше, збивали одне одного на дорогах, калічили, вбивали і хворіли не тільки на ковід. Контраст між святковою атмосферою на вулицях і стражданням тут був разючим і фізично відчутним.

На посту у відділенні Денис, ні на що особливо не розраховуючи, спитав:

– Олену Михайлюк вже виписали?

Медсестра, невдоволено зиркнувши на прибулого, перегорнула сторінки журналу і відповіла:

– Ні. Михайлюк в палаті 44. З її травмами вона пробуде тут ще довго.

Отже, їй не пощастило.

Біля палати 44 (не тієї, в якій він її залишив) Денис зупинився. Звідти доносилися голоси, які говорили на підвищених тонах. Один з голосів належав Олені, інший був незнайомим.

Прислухавшись, Денис остовпів.

– Ми обов’язково знайдемо його і з’ясуємо, хто він такий. І ти зобов’язана написати на нього заяву! – не стримуючи гніву, на межі крику говорив чоловік. – Такі злочини не повинні залишатися безкарними! Скільки людей гинуть на дорогах! Тільки завдяки Господу Богу ти не поповнила сумну статистику. Та я взагалі не знаю, як жив би далі, якби тебе... ти... Ну, словом, ти розумієш. І я не облишу це просто так, Олено! 

– Будь ласка, – голос Олени був теплим і благальним, – прошу тебе, не треба. Завтра Новий рік, ми так довго чекали на цей день, щоб провести його всі разом. Не псуй нам свято розмовами про суди і таке інше. Я не хочу говорити про погане.

– Але, Олено, – протестував співрозмовник, – як ти можеш?! Через нього… він же… – чоловік не наважувався вголос промовити жахливий вердикт лікарів. – І як же тепер твоя робота? Ти ж... Як же ж ти будеш... – Він ніяк не міг вгамуватися, аж захлинався емоціями і обуренням.

Наступна фраза кинула Дениса у шок.

– Це була випадковість. Він ні в чому не винний. Я не дивилася, куди йду. – Олена замовкла, а потім, глибоко зітхнувши, додала: – Я не хочу, щоб ще чиєсь життя було зруйноване з моєї вини. Тож, будь ласка, Ігорю, облишмо цю тему, більше не хочу про це говорити. Гей! – Денису здалося, що на наступних словах вона усміхнулася – такою теплотою повіяло від її голосу. – Ти обіцяв привести Настуню і Павлика. Сто років їх не бачила, скучила шалено. І по одному подарунку їм все ж таки дістанеться від тітоньки.

– Гаразд, як скажеш, – трохи заспокоївся чоловік. – Дивуюся з тебе. Ти тут, у лікарні, а думаєш не про себе, а про інших. Але ти така завжди була. Зараз у малих захід у недільній школі. Вистава якась, я не дуже в темі. Грають янголят. Уявляєш? Мої маленькі шибеники. Після того Варя привезе їх сюди. Вона вибачається за те, що не змогла приїхати разом зі мною.

– О, не говори так про моїх племінників! Вони наймиліші діти на світі. Вже хочу їх обійняти.

– Так, милі, аякже, – хрюкнув чоловічий голос. – Вчора буквально повісили кота на штору і гойдали, як на гойдалці на кшталт “сонечка”, були такі у нашому дитинстві, пам’ятаєш? Коли ми спитали, навіщо вони це зробили, відповіли, що він домашній розбещений кіт, не бачив світу і мусить відчути цілковито всі аспекти фізичних відчуттів. Типу експеримент такий. Шторі кінець, Варя в істериці, а я…

– А ти?

– Втік на роботу.

– Достойний вчинок, – пожартувала Олена.

– Я радий, що тобі вже краще, мала, – зітхнув Ігор. – Я скоро повернуся. А ти поки що відпочивай і бережи себе.

– Та що тут зі мною може трапитися? – засміялася Олена, проте сміх її був невеселий.

Денис ледве встиг відскочити вбік, як прочинилися двері і з палати вийшов під два метри зростом чоловік з добродушним обличчям, яке одразу перетворилося на стурбоване.  Він не дуже був схожий на нову знайому Чорного, хіба що загальні риси.

– Вибачте, – сказав він, задівши Дениса плечем, і пішов до виходу.

Денис провів його поглядом, відчуваючи стійку антипатію. Дивно, як таке майже дитяче обличчя може належати такому здоровенному чолов’язі, а ще здатне викликати бажання додати йому трохи розумнішого виразу.