Частина третя. Знайомство

Частина третя. Знайомство

Його розбудив її погляд. Уважний, насторожений, але не зляканий. Вона дивилася на нього своїми горіховими очима так, ніби намагалася зрозуміти, чому не знає чоловіка, який заснув, притискаючись губами до її долоні.

Денис різко відсахнувся, нагроджуючи незнайомку відповідним вивчаючим поглядом. За ті кілька секунд, що минули у напруженому мовчанні, кожен встиг відчути увесь спектр емоцій – від здивування й ніяковості до дивного хвилювання у грудях. 

Першою отямилася молода жінка:

– Хто ви?

Голос був трохи хрипкий, але приємного тембру.

– Денис. Це через мене ви опинилися тут, – він вирішив нічого не приховувати.

– Що сталося?

Вона припідняла руку, прослідкувала поглядом за трубкою й, здається, цілковито усвідомила, де перебуває.

– Ви потрапили під колеса моєї автівки, знепритомніли. Я привіз вас до лікарні, вас прооперували, і… – Денис посміхнувся, – тепер все буде добре.

– Це ви зараз сказали мені чи собі?

– Перепрошую?

Постраждала торкнулася пов’язки на голові, витягла кисневі трубки з носа й обвела рукою приміщення.

– Ви вважаєте, це добре – провести Новий рік у компанії незнайомця, який мене збив, у лікарняній палаті і бинтах замість вечірньої сукні?

Денис примружився, не впевнений, чи правильно розпізнав сарказм у словах незнайомки.

– Назвіть своє ім’я, і вважатимемо перший пункт програми виконаним.

– Я хочу пити, – замість відповіді сказала вона.

Наливши у пластиковий стаканчик води з кулера у кутку, Денис виконав прохання.

– Де мої речі? Мені потрібно подзвонити.

Звісно, Денис відчував за собою певну провину, через це і домовився про окрему віп-палату, але бути хлопчиком на побігеньках не збирався. Він допоможе їй зв’язатися з ріднею, а потім піде геть.

– Скажіть ваші ім’я та номер, за яким я зв’яжуся з вашими рідними.

– Де мій телефон?

Вона вперто продовжувала ігнорувати звертання Дениса, й це починало дратувати.

– Прикрасив святковими уламками мостову!

Від підвищеного чоловічого тону жертва аварії здригнулася і з докором поглянула на співрозмовника.

– Як ви можете так говорити? – в її голосі звучав осуд.

– Якби ви були уважніші і дивилися по сторонах замість того, щоб теревенити з кимось по телефону… – не витримав Денис.

Вона навіть рота привідкрила від здивування.

– Я чудово пам’ятаю, що переходила дорогу у дозволеному місці! А ось якби ви… – жінка припіднялася на ліктях, щоб кинути слова звинувачення, але раптом скрикнула і зі стогоном впала назад на подушку.

– Агов, – Денис із тривогою схилився над нею, – що з вами?

Заплющивши очі, жінка заледве стримувала сльози болю.

Ну що за ідіотське питання? Як ще може почуватися жертва аварії після того, як отямилася? Не у футбол же ж їй бігти грати.

Денис натис на спеціальну кнопку. На виклик прибігла медсестра.

– Чому ви не повідомили, що хвора отямилася? – суворо спитала вона. – А ну вийдіть з палати! Що ви взагалі тут робите серед ночі?! Хвора потребує спокою!

– Я не хвора, – процідила пацієнтка крізь зуби. – Зі мною все гаразд.

Але судячи з викривленого обличчя, це було далеко не так.

– Лежіть тихо! Вам не можна рухатися. Я покличу чергового лікаря… Ви досі тут?! – крикнула Денису жіночка, схожа на продавчиню сільського магазину, побачивши, що пізній і недозволений відвідувач навіть не думає йти. – Зараз же вийдіть з лікарні, інакше я покличу охорону!

Піднявши руки догори у жесті “все гаразд, уже пішов”, Чорний  вийшов у коридор. За хвилину повз нього пронісся згаданий лікар. Денис вирішив, що він не порушуватиме інтимність моменту, коли пацієнтку оглядатимуть, попростував до автомата з кавою. Хоча він був би не проти з’їсти чогось суттєвішого, згадавши, що вже майже добу нічого не їв.

Коридор освітлювало тьмяне світло від кількох лампочок під стелею. Годинник показував дев’яту вечора. За вікнами шуміло місто: долинали звуки сирен з вулиць, дзвін колокола з маленької церкви неподалік, якийсь безхатченко загубився на території лікарні і співав “Новий год к нам мчітся”, поки його криками не примусили забратися геть. Десь хлопнули двері, потім все затихло.

Ковтнувши кави й примружившись від надто гарячого напою, Денис прислухався. Хтось плакав, тихо і надривно, намагаючись приховати сльози, але це погано вдавалося, ридання зі схлипами виривалися з горла, так що почув навіть він у неприємній тиші коридору. Незрозуміле хвилювання охопило Дениса у відповідь на ці звуки. Він наблизився до дверей палати “своєї” пацієнтки і зрозумів, що плакала вона. Невже огляд завдав їй такого болю? У такому випадку він власноруч придушить лікаря. 

– Що ви їй зробили? – вигукнув Денис, вистрибуючи з-за дверей, мов чортик з табакерки, коли лікар виходив. Останній з переляку ледь не зомлів.

– Ви з глузду з’їхали? Що ви тут робите? Ідіть додому!

– Що. Ви. З нею. Зробили?!

Лікар відсахнувся. Коли Денис робив таке страшне обличчя, від нього тікав навіть суворий батько.

– Оглянув і повідомив про результати операції.

– Ну ж бо!

– Небезпеки для життя немає, але є підозри, що вона ніколи не зможе… ходити. Задітий нерв.

– Дідько!

Відпустивши лікаря, Денис зрозумів, що опинився перед дилемою: проявити небайдужість і спробувати якось допомогти, чи піддатися пориву і зникнути назавжди, як він завжди чинив у подібних випадках, коли через нього страждали інші. Ще подасть на нього до суду, і він буде змушений виплачувати компенсацію. Гроші не були проблемою, але навіщо воно йому треба? 

Але ридання, що розносилися порожнім коридором, прикували його до місця.

Чому його так турбують страждання цієї незнайомки? Яке йому діло до її болю і відчаю, її занапащеного життя? Адже він її взагалі не знає, та й дізнаватися краще не палає бажанням.

Однак, попри протиріччя, що терзали Дениса, він не знайшов у собі сил просто розвернутися і піти, як завжди. Замість того відчув, що його власний біль затих, перетворившись на тупий маленький клубочок десь дуже глибоко всередині. Натомість з’явилася потреба втішити нещасну жертву його необережності.