Розділ ІІ

І кожен досвід, яким би важким він не був, веде до одного: до усвідомленого вибору, ким ми станемо після нього.

І лише коли ми стаємо на свій шлях, коли ми "дорослішаємо" ми починаємо вчитися на інших помилках.

Зараз дивлячись на молодих людей, які вчаться на помилках інших ( я маю на увазі 18-20 річних) я часто їм заздрю. Бо думаю а чому я не була така? Чому я не вчилася на помилках інших ?

Чомусь лише після 30 я почала звертати увагу на поради людей, які мають досвід , які пережили важку будь втрати коханої людини, друга чи батьків. Сімʼї у якій були по справжньому щасливі . В мене змінилися цінності.

Я довго йшла до цього, мене мучає, що  я втратила стільки років свого життя марно. Але дякуювати Богу я стала тою ким я є зараз. І це дійсно мене дуже тішить .

І ще я часто собі говорю, добре що ти хоч у 30 років знайшла себе . А є люди які ніколи себе не знаходять. Проживають життя "не своє".

А чи замислювалися ви, до чого нам дається той чи інший досвід?

Досвід не карає. Він показує.

Не зламати нас приходить — а перетворити.

Кожен біль, кожна помилка, кожне розчарування — шанс вибрати, ким ми станемо після нього.

Я просто не чула порад людей з досвідом

Мені говорили: «Обережно», «Не роби так», «Це може бути боляче».

Але я не чула.

Можливо, тому що серце слухає інакше, ніж розум.

Можливо, тому що хотілося перевірити самій, доторкнутися до того, про що мені розповідали лише словами.

Можливо, тому що чужий досвід — це лише маяк, а не дорога.

Я йшла, часто наступала на ті самі граблі, спотикалася, падала.

І щоразу думала: «Мені потрібно відчути це сама».

Зараз я розумію: поради не дають гарантії.

Вони не замінюють власного проживання.

Вони лише підказують напрямок, світять світлом попереду.

Але шлях доводиться проходити своїми ногами.

І саме це робить досвід справжнім.

Не слова інших.

Не попередження.

А твоя власна сміливість прожити, помилятися, відчувати і усвідомлювати.

Бо тільки пройшовши це самостійно,

ти можеш сказати: «Я зрозуміла. Я стала іншою. Я вибираю, ким бути далі».

Зараз я часто згадую їх слова. Як я писала своїй першій книзі про священника який нам проводив уроки "Щоденник самотності "

Знаєте я багато віддала зараз щоб з ним поговорити і перенести його мудрістю у своє життя, перенести його досвід у  своє життя.

Попросити поради і можливо наставництва.

А ви памʼятаєте таких людей ?

Можливо на вашому життєвому шляху були такі люди і якщо вони зараз живі то повірте мені з ними краще відновити розмову навіть якщо це буде просто одна банальна розмова.

У житті бувають люди, до яких хочеться звернутися.

Не просто за словами, а за досвідом.

Не за порадами, а за прикладом.

За тим, хто вже проходив шлях, який ще тільки починаєш ти.

Такі люди залишають слід.

Вони тихо показують, що можна робити інакше.

Що можна бути чесною з собою.

Що можна навчитися любити, поважати і прощати, не втрачаючи себе.

Я пам’ятаю кількох таких.

Їхні слова не завжди були комфортними.

Іноді вони розкривали рани, які я намагалася заховати.

Але завжди вони залишали вибір: слухати чи не слухати, повторювати чи вчитися.

Попросити поради — це не слабкість.

Шукати наставництва — не покора.

Це знак сили, готовності зрозуміти себе краще і не йти сліпо.

Можливо, кожен з нас має знайти хоча б одного такого маяка.

Хтось, хто не просто дає інструкції, а світлом свого досвіду показує напрямок.

І тоді дорога стає менш самотньою.

І навіть через біль ми можемо йти впевненіше.

Я завжди мала синдром не лиш жертви а й рятівника. Але я ніколи не просила про поради.

Ніколи не просила про допомогу.

Я ніколи не просила про допомогу.

Навіть тоді, коли було важко.

Навіть тоді, коли серце кричало, а розум мовчав.

Мені здавалося, що просити — це слабкість.

Що показати, що тобі потрібна підтримка, — це зрада власної сили.

Що впасти і простягнути руку — означає програти.

Але з часом я зрозуміла: просити допомоги — це не слабкість.