Достукатися до небес

Вона завжди отримувала те, що просила. З раннього дитинства десь глибоко всередині жило переконання, що існує якийсь незримий зв'язок із силами, які благословили її на це життя або прирекли до нього. І душа її відчувала, знала: якщо тільки дуже попросити… якщо тільки сильно захотіти попросити… у тих випадках, коли більше звернутися нема до кого – її почують. І зглянуться.

Тільки просити вона не любила. Ні в кого. Навіть у вищих сил. Особливо в них. Цей дар – уміння достукатися до небес – берегла як святиню, залишаючи для виняткових випадків – і бажала тільки одного: щоб їх було якомога менше.

Вищі сили і так її не ображали. А те, що послали на її долю стільки випробувань… – що ж, значить, це її путь, її уроки, вона подолає їх із честю. Адже завжди була старанною ученицею – у школі, в інституті, в житті… І з дитинства була гордячкою – сама, все сама… Своїми руками, своїм розумом.

Але це був не найтяжчий гріх на її совісті. Набагато страшнішим для неї самої ж було те, що вона не вміла жити для себе. Та в неї й не було такої можливості. Спочатку хворий батько, мати без роботи, дитина на руках… Потім нове заміжжя, народження другої донечки… Сліпа паралізована мати шість довгих років, що пролетіли як одна хвилина, як кошмарний сон, коли розриваєшся між роботою, родиною і доччиним боргом. Коли вгасає, догоряє, як свіча, найближча, найрідніша людина, а в душі оселяються чорні ковзкі гади невідворотності й безвиході…

Потім інсульти чоловіка: перший, другий… Вона про нього дбала, піднімала. Думала, що й у третій раз допоможе. І він так думав. Любив її усе життя, вірив їй безмежно, до останньої секунди тримався за неї, як мале дитя… Говорити вже не міг, ковтати не міг, а не відпускав її руки, сподівався: вона поруч, значить, допоможе, порятує, бо завжди рятувала…

Боже ж мій, як поранено її серце! Але ніхто про це не знав. Вона вміла здаватися сильною. Завжди. І якщо просила, то тільки одного: нехай її діти, онуки будуть здоровими та щасливими. А вона? Вона щаслива їхнім щастям.

Кажуть, чим духовніша людина, тим більше випадає на її долю страждань. Значить, Бог вважає її духовною. Хіба бездуховна людина змогла би писати такі вірші? І спасибі вищим силам за те, що нарешті дали можливість здійснитися її юнацьким мріям: реалізувати себе у творчості. З дитинства відчувала величезний інтерес до літератури, а тепер – сама письменниця. Час настав, душа дозріла – і слова полилися на папір: живі, глибокі, сповнені мудрості та енергії світла.

Вона вміла бути вдячною. Може, у цьому й крився секрет її можливості бути почутою згори?.. А може, в тому, що так рідко просила тільки для себе?..

Але настав момент, коли вона просила саме так: «Дай мені! Тільки мені! Хай це дістанеться тільки мені, Господи! Мені, а не їй!»

Біда нависла над її старшою донькою. Страшний діагноз прозвучав як вирок. Молода, ще зовсім молода жінка з двома маленькими діточками.

«Знаю, Господи, знаю: немає справедливості у світі. Ми, люди, самі в тому винні. Але тільки не так, Господи, не їй. Мені! Дай мені! Я сильна, витримаю. Та й діти мої дорослі, я вільна як вітер, нікому нічого не заборгувала. Я зможу, впораюсь. Хай це випробування випаде мені! » – так безмовно кричала її душа темними безсонними ночами.

І її почули.

З доньки зняли діагноз, а декілька місяців потому вона дізналася свій. Дізналася з усмішкою на обличчі, з таким задоволенням від почуття виконаного боргу, що старий лікар, який багато бачив на своєму віці, мимоволі відчув глибоку повагу до цієї сивоголової жінки з мудрими теплими очима.

Ніхто не зміг би зрозуміти в ту мить, яка вона була щаслива, тому що вищі сили знову зглянулися й послали їй те, про що вона так пристрасно просила.

Вона нікому нічого не говорила. А навіщо? Просто була весела, навіть радісна, спантеличуючи оточуючих нетиповою поведінкою. У неї ще знаходилися сили підтримувати інших, що потрапили в таке саме лихо. Та хіба це лихо? Просто ще одне випробування. Скільки-то їх уже було? Скільки ще буде? Переживемо… Зате яке неймовірне щастя – бачити здоровими тих, кого любиш!

Незважаючи на всю надприродність подій, дочка здогадувалася. Але тільки вголос сказати про це не наважувалася. Не могла вона вимовити це вголос. Бо інакше як їй спокутувати свій борг перед матір’ю?!. Проте в глибині душі вона знала як, бо сама була матір’ю. І дай Бог, щоб просити доводилось якомога менше, але якщо настане такий час, вона розкине над дітьми свої крила янгола-охоронця й теж зуміє достукатися до небес.