1

У кожного батька колись настає така хвилина, коли він починає розуміти, що його син вже не беззахисна дитина, а змужнілий юнак, цілком готовий до сурового життя дорослої людини. Для мене така мить відкриття настала кілька дні тому.

 В той день ми поверталися додому з сінокосу. Ми – це я, та мій чотирнадцятирічний син Василько. Вечоріло. Двійко коней повільно тягнуло наш віз доверху завантажений сіном. Я з сином лежали горілиць на пахучій висушеній траві і насолоджувалися відпочинком після довгого трудового дня. Ледь відчутний вітерець приємно освіжав наші розпашілі від утоми обличчя прохолодним чистим повітрям. Я дивився на безхмарне небо та перші зорі та думав про те, що вірно зробив витягнувши Василька з галасливого міста в гості до моїх батьків на село.

Несподівано син на диво замріяним голосом запитав мене:

– Татку, а що ти думаєш про кохання?

– В якому сенс? – дещо здивовано перепитав я.

– Ну розумієш, у різних кінофільмах й телесеріалах все виглядає так романтично і фантастично. Дівчата завше вродливі та прекрасні мов казкові принцеси. Хлопці – сміливі й мужні наче справжні лицарі. І всі перешкоди, всі біди, що трапляються на їх шляху, завжди і вмить відступають перед натиском їхнього кохання. А мені от цікаво, як воно буває в реальності, насправді. Розкажи про це, ти ж журналіст.

– Ось про що ти, – всміхаюся я до сина. Здогадуюся, що Василько здається вперше в своєму житті по-справжньому закохався і тепер з моєю допомогою напевне хоче розібратися у своїх почуттях та емоціях. – На рахунок романтики й фантастики нічого конкретного не скажу, у кожного це все виходить особливо, про своєму. А от про проблеми і перешкоди… Краще вислухай одну повчальну історію з мого багато журналістського досвіду.