Частина І. Глава 10

– Про що ти взагалі думала? – Запитує мене Віктор, коли я підводжуся з підлоги, потираючи забиті місця.

    Ніяково пришкутильгавши ближче до них, я кусаю губу, гадаючи, що ж мені відповісти.

– Мені здавалося, я роблю правильно, – запевняю я.

– Залишивши їх одних? – Запитує Френк, вказуючи назад. – Мені здавалося, що ти одна з адекватних людей у нашій родині. Іти на таке, – дядько хитає головою, – найдурніший вчинок, який ти тільки могла зробити.

– Жінка на кораблі до біди, – невпопад каже тато.

– Ми не на кораблі, – пирхаю я і схрещую руки на грудях.

– По–моєму, – погоджується Френк із братом, – жінка в будь–якій ситуації та місці до біди.

– Думаю, я буду винятком, – запевняю я.

– Ми вже не повернемося, – важко зітхає дядько, – тож доведеться заплющити очі на те, що ти не послухалася нас.

    Я закочую очі.

– Гаразд, – зітхає Френк і, позвертаючись, знову заводить мотор.

    Він вичавлює зчеплення, включає першу передачу та натискає на газ – машина рушає з місця. Автобудинок поступово набирає швидкість і ковзає нічним шосе.

– Народ! – гукає нас Френк. – В нас проблеми.

    Ми всі схоплюємося зі своїх місць і безмовно чекаємо на інформацію про так звану проблему.

– Стейсі, це вони? – Дядько косить погляд на бічне дзеркало заднього виду.

    Я спочатку не розумію, до чого він хилить, але потім до мене доходить. Чорт! Я прожогом біжу в кінець транспорту і акуратно відсунувши шторку, дивлюся на легковик, що їде ззаду. Світло в салоні було увімкнено, так що я чітко бачила фізіономії бандитів. Команда в тому ж складі, точніше, дует – блондин за кермом, а «агресивно налаштований з гарматою за пазухою» – поряд.

    Мені вистачило менше секунди, щоб впізнати їх, хоч і фари їхньої машини сліпили мене. Я зашторюю шторку і так само опиняюся біля сидіння водія.

– Нам треба позбутися їх, – пропонує дідусь, чухаючи підборіддя.

– В мене є план! – скрикує Френк і звертається до брата. – Еріку, без тебе не обійтися. Заміни мене, – командує він.

   Тато підскакує на місці – він досі проти всього, що пов'язане з цією ситуацією, але подітися йому нікуди, так що він замінює брата, на ходу сідаючи за кермо. Не дивлячись на плачевний стан батька, він був досить майстерним водієм, у цій справі на нього можна було покластися. Ерік втискає педаль газу в підлогу, і будинок на колесах мчить на повній швидкості.

    Френк тим часом починає діставати зі всіх ящиків все, що трапляється йому під руку: каструлі, консервні банки.

– Ти просвітиш нас? – Запитує Віктор, здивовано спостерігаючи за діями сина.

– Ми назавжди позбудемося їх.

– Пістолет проти каструлі, – нагадую я. – Мені здається, у нас дуже мало шансів.

– Танк проти легковика, – посміхається дядько. – Думаю, шанси зростають.

   Скинувши всі предмети на підлогу, Френк, пересунувши стійку тумбочку на середину салону та забирається на неї.

– Тату! – Командує він. – Стеж за Еріком, а ти, Стейсі – на подачі!

    Усі йдуть на свої місця: Віктор на пасажирське сидіння, а я встаю поруч із Френком, беручи в руку кухоль, який невдовзі передаю дядькові.

  – Ну що, – каже завершальні слова він, – зараз буде дуже спекотно.

    Френк відкриває люк і висовується з нього по груди. Я не бачу дій, що відбуваються зовні – я можу орієнтуватися тільки по звуку. Я чую звук тріснутого скла – швидше за все, Френк потрапив у яблучко, точніше в лобове скло машини наших переслідувачів. Вони починають петляти порожнім шосе від несподіванки. Тато на п'ятій передачі мчить уздовж дороги якнайшвидше. Зовні я чую розлючені крики, адресовані нам. Френк розлютив їх.

– Стейсі! – кричить дядько, простягаючи руку за новим «снарядом».

   Розгубившись, я тремтячими руками даю йому чи то каструлю, чи то миску, я вже навіть не орієнтуюсь. Закинувши предмет у них, я чую, як бандити перезаряджають зброю і знову наш автобудинок страждає від куль.

– Покінчимо з ними! – кричить Френк, спустившись до нас. – Еріку, ти зрозумів мене?

– Ти божевільний, чувак! – кричить тато, але все ж таки не збирається відступати від наміченого плану.

    Дядько продовжує жбурляти посуд, підпускаючи їх якомога ближче до нашого «танку». Чорний легковик виявляється збоку, і постріли замовкають. Брюнет виглядає з вікна і кричить, перекрикуючи вітер і шум мотора:

– Ноель помститься тобі! Але думаю, я випереджу його.

    Я чую один єдиний постріл. Френк осідає і звалюється з тумбочки на мене. Я підтримую його тіло, що втратило рівновагу.

– Зараз! – з останніх сил кричить Френк, і тато різко повертає убік.

     Автобудинок б'є машину, і вона перекидком летить з дороги. Нас трохи похитує, але все ж таки через деякий час, «танк» продовжує їхати спокійно, але не зменшує швидкість.

    На своїй руці я бачу кров, але вона належить не мені. О Боже! Дядько Френк!

– Дідусю! – Кличу я, підтримуючи м'яке тіло свого родича. – Зупиніть машину!

    Віктор наближається до мене, а тато паркує машину на узбіччі. Ерік та дідусь беруть у мене Френка і несуть його в задню частину салону, на диван.

– Що з ним? – Невпопад кажу я, розуміючи, що він поранений.

    Я опускаю погляд на свої руки, які були в крові – не думала, що до такого може дійти. Я чую гучний вибух, і серце одразу завмирає. Ерік відсмикує шторку, і я бачу яскраво оранжеву пляму та клуби диму – це їхня машина. Ми досягли свого – з ними покінчено. Але якою ціною!

    Дідусь починає оглядати його. Відірвавши шматок сорочки, він притискає його до рани. Куля влучила Френкові в плече.

– Ми не можемо тут залишатися, – констатує дідусь. – Нам треба відпочити, та й Френку потрібен спокій.

– То що з ним? – звучить те саме питання, але вже від тата.

– Він непритомний, – повідомляє Віктор. – Куля пройшла на виліт. З ним буде все гаразд, головне обробити рану.