Частина І. Глава 8

Ми в кімнаті очікування. Ми тут вже досить довго – годину, дві, може більше – у такому стані час підрахувати ніхто не може. Поїздку до лікарні я пам'ятаю, як у тумані – все відбувалося дуже швидко. У Джуд ніколи не було проблем зі здоров'ям, але після цього випадку всім одразу стало зрозуміло, що вона багато приховувала від нас.

    За весь цей час, що ми тут, ніхто не промовив жодного слова. Кожен боявся розпочати розмову про те, що сталося, але, швидше за все, більше хвилювало те, що трапилося з бабусею. Від нервів у мене починає тремтіти нога, я кладу руку на коліно і сильно стискаю його пальцями, але і це не допомагає.

    На подив, тут було дуже тихо, або просто я вже втратила слух і взагалі якісь почуття. Поглянувши на настінний годинник, я бачу, що вже вісім годин вечора – це означало, що в лікарні ми справді перебуваємо вже досить довго. Я почала тупотіти ногою по підлозі, мене це заспокоювало, але решту це тільки дратувало.

– Стейсі, – гарчить Ерік. – Досить!

     Я підскакую з місця і починаю ходити колами. Усі ці кілька годин я просиділа в ступорі, можливо, це адреналін, який вщухав, вплинув на мене так.

    Двері з палати, де була бабуся, відчиняються, і до нас виходить лікар. Це був великий чоловік середнього віку, у нього в руках були якісь записи. Всі негайно підскакують і оточують лікарі, я теж підходжу ближче.

– Як вона? – питає Френк у доктора Сміта, ім'я якого я прочитала на бейджику, що висів на грудях.

– Ми зробили все можливе, – починає лікар.

– Боже, – шепоче мама і хапається за серце.

– Заспокойтеся, – просить чоловік і продовжує. – Ми зробили все можливе, і… тепер з нею все добре.

    Ми всі полегшено зітхаємо, а Френк починає тихо лаятися:

– Навіщо ж так повідомляти новину, чорт забирай?

– То що з нею сталося? – Запитує Сара, ігноруючи Френка.

– Так, – починає містер Сміт, перегортаючи свої записи. – Джудіт Буш, п'ятдесят чотири роки, інфаркт Міокарда. Говорячи людською мовою, вона мала серцевий напад.

– Що ми можемо вдіяти? – схвильовано цікавиться Сьюзан.

– Захистити її від емоційно сильного стресу, – радить він. – Вона має бути в спокої.

– Чи можна до неї? – подає голос Віктор.

– Не бажано, але сама вона просила вас терміново прийти до неї.

    Сміт дивиться на лавку біля стіни, де спали хлопці. Тяжко зітхнувши, він показує на двері:

– У палаті є вільне місце.

    З цими словами він засунув свої папери під пахву і пішов уздовж коридору. Френк та Ерік взяли хлопчиків на руки, і ми всі увійшли до Джудової палати.

    Сонце вже хилилося до заходу, так що в кімнаті було не дуже світло, але тут було додаткове освітлення. Ліжко поряд з бабусею справді було вільним, так що дядько і батько дбайливо поклали хлопчаків на ліжко. Бабуся сама по собі була дуже худенька, тож дивитися на неї зараз у такому хворобливому стані було дуже важко. Джуд перевдягнули в сіро–блакитну нічну сорочку і вкрили простирадлом, бо тут було жарко.

    Сара та Сьюзан сіли на краєчок ліжка до синів, повернувшись до матері, Віктор сів на ліжко до бабусі, а Ерік та Френк сіли на стільці, що стояли поряд. Одна я залишилася стояти, тож, підійшовши ближче до ліжка, почала пильно дивитись на бабусю.

– Мамо, як ти? – Запитує Сьюзан, адже пояснень лікаря їй було недостатньо.

– Зі мною все гаразд, – тихо вимовляє бабуся.

    Над нами нависла хмара мертвої тиші.

– То що це було? – вирішила взяти на себе відповідальність, на початок цієї неприємної для всіх розмови, Джуд.

– Я бачила їх до цього, – зізнаюся я.

    Усі обертаються до мене, нетерпляче пожираючи поглядом. Один дядько Френк сидів, опустивши голову, роздивляючись своє взуття.

– Стейсі, – протягує мама, натякаючи, щоб я продовжувала.

– Я не знаю, хто це, – починаю виправдовуватись я. – Коли у нас закінчився бензин, вони скористалися тим, що нікого не було поряд та обшукали нас. Вони шукали щось…

– Що їм шукати у нас? – Задає питання тато швидше собі, ніж оточуючим.

– Вони ще щось говорили? – Обережно запитує Френк, все ж таки відірвавши погляд від своїх ніг.

– Так, – протягую я, дослівно згадуючи їхню розмову, але через страх я не могла зробити це. – Вони казали, що ми маємо щось, що належить їм.

– Вони явно нас з кимось переплутали, – робить висновок Ерік і спирається на спинку стільця.

– Ні, – твердо каже дядько і після нескінченної, як здалося мені, паузи, уточнює. – Вони нас не переплутали.

– О боже, Френку, що ти таке кажеш?! – скрикує Сьюзан.

    Дядько запускає п'ятірню у своє густе темне волосся, потім ховає обличчя в долонях.

– Говори, Френку, – вимагає Віктор.

– Я тут зовсім не до чого, – почав виправдовуватися він.

– Кажи! – суворо командує дідусь, таким я його ще ніколи не бачила.

– Це все Зак і його шестірка – Метт, – почав він, потім зам'явся. – Гаразд, я вам все розповім. Зак мав чудову ідею підзаробити, мав, на його думку, грандіозний план. Але щоб його здійснити, потрібні були гроші, і він знайшов чувака, який може нам їх дати, точніше позичити. Отримавши бабло, Зак почав діяти. У мене на руках з'явилися гроші, які ми, на мою думку, заробили. Ми поділили їх по п'ять штук на кожного. Я зрадів, що заробив такі легкі гроші, але не тут було…

– П'ятнадцять тисяч – це великі гроші, – запевняє тато.

    Френк сміється і хитає головою:

– П'ятнадцять? – пирхати той. – П'ятдесят. П'ятдесят, матір твою, тисяч доларів!

– Як?! – Схоплюється мама. – Що ж сталося?

– У цих покидьків не було жодних планів. Вони мали лише один план – втекти з грошима, а на мене звалити весь борг.

– То хто ці люди? – Запитує бабуся, яка, як і всі, перетравлювала отриману інформацію.

– Час повертати борг ще не настав, – запевняє нас Френк.

– Ноель! – Вигукую я. – Їм дзвонив чоловік на ім'я Ноель.