Розділ шістдесят перший

Статуетка впала на підлогу. Дзвін металу розійшовся по всьому кабінету. Тетяна примовляла: «Треба не панікувати. Треба заспокоїтися» - відчуваючи важкість в голові. Зробивши декілька глибоких вдихи-видихи, вона трохи заспокоїлася, змогла сконцентруватися. Після чого нахилилася і дістала з кишені керівника ключі. Тремтячі руками, спробувала вставити ключ в замок. З якоїсь спроби в неї таки це вийшло. Опинившись в коридорі, дівчина швидко побігла. В будівлі ніде нікого не було. «Він що повідправляв усіх додому» - міркувала вона.

Опинившись на свіжому повітрі Руденко стало значно краще. На вулиці, втомившись від бігу, вона зменшила швидкість і просто пішла на парковку.

Віктор, тим часом, сидів в авто, чекаючи на кохану. Він хотів було знову їй зателефонувати, але вирішив що вона злитиметься. Тому не став цього робити. Щоб не нудьгувати ввімкнув радіо приймач. Раптово до авто вскочила перелякана Тетяна. Вона обняла його міцно і заплакала. Її емоції вирвалися на зовні. Пилипенко запитав:

- Господи, що сталося?

Руденко розповіла все, що відбулося. Віктор схопився з місця крикнувши:

- Я його вб’ю!

- Ні не потрібно. Не йди туди - Тетяна зупинила його, притримавши рукою – краще залишся тут. Мені самій страшно.

Він підкорився їй. Діставши з айфон, набрав 102.

Через деякий час в дворі школи стояли автомобіль патрульної поліції та карета швидкої допомоги. В одному з кабінетів школи, слідчий записував показання постраждалої. Та розповідала все як відбулося в деталях. Поговоривши з нею, працівник поліції пішов допитувати свідків.

Віктор підійшов до Тетяни і обійнявши промовив:

- Поїхали додому. Тобі потрібно відпочити. Заночуєш у мене. А то я боюся залишати тебе одну в такому стані.

Вона погодилася з ним. Його підтримка була якраз їй потрібна. Вони вийшли з приміщення.

Тим часом викладачі давали свої покази. Їм довелося перервати своє відмічання в ресторані.

- Так – мовила Олена, відповідаючи на запитання слідчого – Сергій Петрович зайшов до викладацької і сказав, що ми можемо розходитися. Ми сказали що чекаємо новеньку. Він на нам відповів, що вона не зможе піти з нами, адже буде чимось зайнята. Ну ми і пішли.

- А ви не уточнювали чим саме вона могла бути зайнята.

- А нам яка різниця. Сказав бос значить йому видніше. Взагалі ми вважали що в неї з ним є якісь стосунки.

- А чому ви так вирішили – уточнив працівник поліції.

- Ну її прийняли суди на роботу без усіляких конкурсів. А завжди, на скільки я пам’ятаю, проходили – пояснила Олена.

Слідчий щось записав до блокноту. Тут до нього підійшов оперативник і відзвітував:

- Товаришу капітан. Камери в кабінеті керівника були відключені за годину до події.

- А хто відключив?

- Ми з’ясували, що за це відповідає інженер з інформаційної безпеки.

- Ну то допитаємо його.

- Справа в тім, що його ніде не можуть знайти.

«Оце так маєш» - подумав капітан.

Минуло декілька годин. Тетяна прокинулася. Вона піднялася з ліжка і покрокувала до туалету. Проходячи повз кухню, Руденко побачила як Віктор щось готує їсти. Той обернувся і промовив:

- О ти вже прокинулася. Як себе почуваєш?

- Нормально.

-  Це добре. А я тут приготував нам смажену картоплю.

Коли вони сиділи за столом, Тетяна запитала:

- Доречи забула запитати. А що з ним?

- З директором.

- Ага – кивнула вона.

- Він в лікарні. Наскільки я зрозумів сильно не постраждав.

- Треба було сильніше бити – резюмувала дівчина.

Віктор посміхнувся:

- А ти взагалі в мене молодчина. Змогла постояти за себе.

- Давай більше не будемо про це – мовила Руденко, не бажаючи пригадувати ту мить.

Тому далі вони їли мовчки.