Тетяна бігала по спальні, зазираючи то в шафу, то в тумбочку. Зупинившись на мить, вона крикнула:
- Мамо а ти не бачила той великий рушник з тюльпанами.
- В шафі здається був – почувся голос жінки.
- Ні я вже два рази подивилася. Там нема.
- Добре. Я зараз в залі подивлюся.
Через хвилину в кімнату зайшла жінка років п’ятдесяти тримаючи в руках рушник.
- О дякую – раділа Руденко.
Вона акуратно згорнула його та поклала до валізи.
- Ой хвилююся я за тебе Таня – мама, поправляючи свій халат, дивилася на дочку.
- Чого там за мене хвилюватися. Всі люди подорожують.
- Та не подобаються мені ті літаки. Вічно тільки чую про ті катастрофи по телевізору.
- Не хвилюйся за мене. Тим більше я буду не одна. А з Віктором. Він вже не вперше летить.
Лідія Іванівна тільки легко зіткнула. Її материнське серце хвилювалося за дочку. З вулиці почувся гул автомобіля.
- О певно що він приїхав – радісно мовила Тетяна.
Віктор вийшов з автомобіля і поглянув на будинок. Невеличка сільська хатина була серед квітучих дерев. По двору бігали свині та гуси. Останні примітивши незнайомця повигинали свої шиї і готувалися до оборони.
Побачивши свою кохану, Пилипенко підійшов і обійняв її. Від неї йшов запах ванілі.
- Ти пахнеш пиріжками – промовив він.
- Я так за тобою скучила – кохана поглянула йому прямісінько в очі.
Він посміхнувся ще дужче.
- Доброго ранку – озвалася Лідія Іванівна, яка вийшла на ганок.
- Доброго ранку – привітався Віктор з нею.
Тетяна швиденько їх познайомила і всі пішли всередину. На кухні вони повсідалися до столу на якому вже чекала на них картопля з котлетами, пиріжки зі смородиною та зелений чай, заварений з пакетика.
Під час обіду мати Тетяни запитала Віктора:
- І надовго ви зібралися в Єгипет.
- На два тижні.
- Зрозуміло. Ну хоч відпочините як слід. А то я за своє життя тільки в санаторії і була.
Поївши та попивши, вони перемістилися до залу. Лідія Іванівна одразу принесла альбом і стала показувати фотографії дочки. Там було сила-силенна фото починаючи від народження дівчинки до самісінького закінчення нею школи. Кожна з світлин підкріплювалася якоюсь історією, яку жінка залюбки розповідала.
- Ось тут ця мала шибениця залізла на дерево та так високо, що знімати довелося її батькові. Він тоді ще жив з нами. Але спершу Сергій вирішив сфотографувати її на фотоапарат.
У Віктора виникло одне запитання, але він вагався чи питати. Лідія Іванівна зрозумівши це з його погляду, підбадьорливо промовила:
- Ти не соромся запитуй.
- А зараз де її батько?
- П’ять років назад. Чи може вже шість. Пішов до іншої.
- А зрозуміло. Вибачте що запитав – мовив Пилипенко. Він жалкував, що запитав, гадаючи що завдав болю зачепивши таке питання.
- Нічого страшного. Якщо чесно я спершу жалкувала. Думала що все то моя вина. Але з часом заспокоїлася.
Ввечері двоє завантажували чемодан в багажник автомобіля. Руденко Лідія стояла біля них і промовляла:
- Можливо ви все-таки переночуєте. А зранку поїдете.
- Ні мамо – заперечила Тетяна – ми тоді можемо не встигнути до аеропорту.
- Ну добре – Лідія Іванівна поцілувала дочку на прощання.
Та також обійняла маму.
- Бережи її – додала вона дивлячись на Віктора.
- Неодмінно – пообіцяв він.
За п’ять хвилин Range Rover зникнув з поля зору жінки. Вона розвернулася і пішла до будинку дивитися улюблений серіал.
#3729 в Любовні романи
#1792 в Сучасний любовний роман
#441 в Молодіжна проза
Відредаговано: 11.01.2021