Розділ сорок перший

Ввійшовши до кафе, Віктор і справді застав там Анджелу. Та сиділа за столиком і пила каву. Він сів напроти неї і одразу почав пояснювати куди зник:

- Я просто зранку прокинувся. Чогось не спалося. І вирішив прогулятися. Подивитися на місто.

- А зрозуміло – мовила якось мляво Анджела.

- Тобі щось замовити? – запитав Віктор.

- Ні я вже поїла.

- Щось може сталося?

- Ні все гаразд.

Її голос звучав образливо.

- Вибач Анджело – мовив Віктор – давай сьогодні разом пройдемося вдвох.

- Ти їсти будеш?

- Добре. Потім в номері поговоримо – мовив Він і зробив замовлення.

Невдовзі його принесли. Віктор їв лазанью а сам думав про те, що чи бува Анджела не дізналася де він насправді був. «Ні якби взнала, то не промовчала» - міркував він.

Коли вони повернулися до номеру дівчина почала збирати речі. Віктор здивовано поглянув на неї.

- А ми що їдемо додому.

- Так – відповіла вона.

- Але ж ми думали бути тут до понеділку.

- Думали передумали.

- Що таки сталося?

- Нічого просто погано себе почуваю. Боюся захворію. Ти будеш стояти чи ти тут залишаєшся?

Йому довелося збиратися. Хоча він розумів, що таки трапилося.

Всю дорогу додому його супутниця майже не розмовляла. Лише послуговувалася зрідка елементарними типу «посунься», «подай», «давай виходити» тощо. Нечутно було ніяких звичних сентенцій типу «зайчиків», «котиків» чи взагалі «коханий».

Приїхавши на автовокзал рідного міста, Пилипенко замовив таксі до будинку.

Піднімаючись вверх ліфтом, Віктор сподівався в квартирі з’ясувати все, розібратися в ситуації. Анджела підійшовши до дверей, відкрила замок і ввійшла до квартири. Обернувшись до нього, вона мовила: «А ви чоловіче бувайте здорові», - і зачинила за собою. Після цього її жесту, він стояв розгублено, лупаючи очима. Пилипенко натиснув на дзвінок, адже потребував пояснень.