Розділ двадцять четвертий

Віктор перегортував сторінки Інтернету в пошуках цікавої ідеї для побачення. Він вирішив, що раз вона романтична натура, то і побачення потрібно, щоб були такі. Знайшовши підходяще місце, Пилипенко зателефонував Руденко. Та одразу відповіла:

- Алло – почувся її голос.

- Алло. Привіт. Як в тебе справи? Не зайнята?

- Привіт. Нормально. Ні не зайнята.

- Давай сходимо на вечір поезії одного письменника. Я думаю буде цікаво.

- Ну давай – погодилася Тетяна.

Невдовзі Віктор передивлявся свої костюми, обираючи який одягти. На щастя їх в нього було тільки двоє. І тому вибір був зроблений менше ніж за хвилину. Потрібно було тільки випрасувати сорочку. Зробити це він спробував сам, але виходило якось не дуже. Тому було вирішено було покликати когось на допомогу. І серед усіх знайомих, які могли швидко допомогти, Віктор пригадав тільки свою сусідку Анджелу.

Постукавши в двері до неї, Пилипенко пригадав, як з нею мав коротенький роман. Але на диво після того, як він з нею порвав – вони залишилися друзями. Двері відчинилися і на порозі перед ним постала рудоволоса дівчина. Вона посміхнулася:

- О привіт. Давно не бачилися.

- Привіт. Я тут до тебе в справі. Допоможеш попрасувати сорочку.

Та зітхнула:

- А що сам не можеш?

- Та якось не виходить.

- От ти незграба. Бідна буде твоя дружина. Добре, що в нас з тобою не склалося. Ходімо допоможу.

Коли вони прийшли до нього додому, вона запитала:

- Це ти часом не на побачення?

Віктор не відповів, зробивши вигляд, що не почув.

- Ти мені відповідай. А то допомагати не буду.

- Так – відповів Віктор.

- О напевно щось таки серйозно. Я ще не пам’ятаю, щоб ти колись сорочку хотів одягти на побачення.

- Та там – махнув рукою Пилипенко.

Анджела прасуючи запитала:

- Розкажи де познайомився.

- Та ти не повіриш, як розповім. Довга історія.

- А прасувати не швидко. То давай розказуй.

Дівчина ніби навмисно сповільнилася, бажаючи почути. Вікторові нічого не залишалося, як розповісти. Тому він в трьох словах все їй розповів.

- Я тільки й уявляю як ти помістився в ту скриню – сміялася вона.

- Я б на тебе подивився – мовив він іронічно.

- На ось одягни – Анджела простягнула випрасувану сорочку.

Він одягнув її на себе. Дівчина підійшла і пригладила руками біля шиї.

 - Ну ось тепер супер – сказала Анджела і запитала – Краватку сам зав’яжеш чи допомогти?

- Можу і сам – сказав Віктор.

- Та давай я тобі допоможу – мовила Анджела і взяла краватку.

Роблячи останній рух, вона так потягла, що бідолашний Віктор замахав рукою і сказав:

- Легше.

Анджела послабила вузол і посміхнувшись мовила:

- Красунчик.

- Дякую – сказав Пилипенко.

- А пам’ятаєш як ми з тобою каталися на поні – пригадала вона йому минуле.

- Пам’ятаю – погодився Віктор.

- Ти тоді, ще сказав, що кращої миті не було.

- Так – погодився він з нею. І щоб не продовжувати цю розмову промовив:

- Добре дякую тобі. Я далі сам впораюся.

- Гаразд. Вдалого тобі побачення – мовила Анджела і пішла до виходу.

Залишившись сам Віктор продовжив збиратися на побачення.

І не забувай ставити Подобається.