Розділ вісімнадцятий

Пилипенко сидів на дивані і дивився якийсь фільм. На його виразі обличчя читався сум. «А починалося, то все добре» - пригадував він моменти вчорашнього весілля.

Віктор з своєю подругою як і всі прийшов до залу де мала відбутися церемонія. Стояли вони з Оленою неподалік нареченої. Він пам’ятає, як озирнувся назад і серед десятків гостей побачив Тетяну. Біля неї стояв її хлопець. «Вона чарівна» - відзначив про себе Пилипенко. Невідомо чи помітила Олена куди він дивився. А Тетяна. Чи побачила вона його? «Ні вона вже втрачена для мене» - заспокоїв себе він.

Коли Віктор зі своєю подругою сіли до столу в ресторані, то він роздивився, що Тетяна сиділа неподалеку. Та думка, що поряд з ним сидить Олена, яка може і не подобається йому, але не заслуговує на те, щоб він дивився на інших дівчат, змусила його забути про Тетяну.

Вони почали їсти. Невдовзі він помітив, що Олена жваво розмовляє з хлопцем, що сидів з іншого боку від неї. «Ну то нехай» - подумав Віктор – «Тим більше я збираюся її кинути». Та коли вона пішла танцювати з тим хлопцем, відмовивши йому, його це певним чином занепокоїло.

Свято продовжувалося з піснями, конкурсами. Він пригадував той смішний випадок, коли один з гостів, будучи на підпитку, спробувавши виконати завдання конкурсу, так стрибнув, що мало не зламав собі ногу.

В один прекрасний момент Олена сказала, що піде до вбиральні. Ну то було б нічого, якби через хвилину її сусід по столу не встав і пішов кудись. Це Вікторові здалося трохи дивним. Але він заспокоїв себе тим, що він себе накручує. Коли минуло півгодини, після того як вона вийшла, він захвилювався. Проте вирішив таки зачекати. Та вже через сорок хвилин, він не витримав і пішов подивитися, що сталося. Тим більше її сусід також не повернувся.

Підійшовши до жіночого туалету Пилипенко нічого підозрілого не побачив. З туалету вийшла якась дівчина. Він запитав в неї чи не бачила та там дівчини з каштановим волоссям невисокого зросту в чорній сукні. На що та відповіла:

- Там нікого немає, адже там тільки одна кабінка в якій до цього була я.

Зрозумівши, що щось явно не так, Віктор вийшов на вулицю. Він набрав номер Олени. З’єднання відбулося майже моментально.

- Алло – мовив Пилипенко. Але у відповідь почув якийсь постогнування.

- Алло – повторив він. Та було те саме.

Вирішивши, що проблеми зі зв’язком, Віктор хотів було від’єднатися, але почув у динамік голос незнайомця:

- Класно ми с тобою втекли від твого на таксі.

- Так – сказала десь там у відповідь Олена.

Пилипенку тепер він зрозумів, куди поділася його дівчина. До його дійшло – що то були за постогнування. Йому стало зрозуміло, що смартфон відповів на дзвінок випадково. Ніби сама доля захотіла, щоб він знав правду.

І ось тепер сидячі на дивані і дивлячись бойовик Віктор розмірковував про те чому вона так вчинила з ним. Його трохи бісило те, що його зрадили. Відчуття були м’яко кажучи з неприємних. «Я ж так сам ніколи не робив. Спочатку я казав дівчині, що ми пориваємо, а потім шукав іншу» - думав він.

Завершивши перегляд фільму Пилипенко відкрив фейсбук і почав гортати новини. І одразу йому попався пост одного знайомого. Він поширював  фразу з телесеріалу «Милі ошуканки»:

«Коли ти любиш когось, ти зрозумієш, що варто боротися, незважаючи на незначні шанси.»

Прочитавши її, Віктор задумався. Йому чомусь одразу пригадалася Тетяна. «Треба ще раз спробувати її завоювати. Зрозуміло, що грошима її не купити. Потрібно було придумати щось оригінальне» - міркував він. І в нього виникла ідея.