Розділ третій

Чекаючи на відповідь незнайомця, Руденко роздивлялася його. Чорнявий чоловік був не дуже високого зросту, дещо вище за неї. Модний светр з емблемою Dolce & Gabbana, пасував йому.

- Я тільки щось не бачу в тебе ніякої піци – в таких ситуаціях Віктор любив говорити прямо.

- Ні ви не зрозуміли. Піцу ви замовляли вчора. Просто виникла така ситуація – почала пояснювати Тетяна, але її перебив незнайомець:

- Слухай дівчино хто ти і що тобі потрібно?

- Я з піцерії.

- Начебто трохи схожа.

- Почекайте. Я дійсно з піцерії. Ось вам наша візитка.

Їй не сподобалося інтонацією з якою говорив чоловік. Хоча вона не заперечувала, що він і не міг говорити інакше з незнайомою людиною. Проте міг же хоча б вислухати її спокійно.

З цими словами дівчина простягла візитку їхньої піцерії, яку вона завжди носила з собою. Віктор взяв її в руки та поглянув:

- Короче, що ти хочеш?

- Я вчора приносила ваше замовлення і мабуть випадково загубила тут барсетку з грошима. Таку чорненьку з брелком.

- Ніякої барсетки я не бачив. В тебе все? – мовив і не дочекавшись, що скаже незнайомка, закрив двері.

Тетяні Руденко нічого не залишалося, як піти геть, розмірковуючи про те де вона візьме гроші, які вона повинна була внести в касу кафе.

Пилипенко сидів на кухні і попивав пиво. Він прагнув збагнути, що за кур’єрка приходила. Віктор розмірковував проте, що не міг замовляти ніякої піци вчора. Зранку він був в універі, а ввечері з друзями пішов до клубу. «Напевно дівчина, щось переплутала» - вирішив Віктор – «Тим більше барсеток ніяких не бачив».

«А дівчина гарна. Треба було взяти її номер. Хоча б нічого з того всеодно не вийшло» - розмірковував Віктор. Історії кохання Пилипенка з дівчатами закінчувалися однією чи двома ночами в ліжку з ними і обіцянкою зателефонувати завтра. Хоча дівкам він подобався, одним через його вроду, іншим через гроші його батька. Але серйозних відносин він чомусь не починав. Про це навіть якось спитав його знайомий, отримавши коротку відповідь: «Прийде час почну серйозні стосунки, принаймні коли закінчу магістратуру».

 Його роздуми перервав телефонний дзвінок від його друга Дмитра з яким вони вчора зависали в клубі.

- Привіт – мовив у свій айфон Віктор.

- Здорова братан – почув він у відповідь.

- Як в тебе справи?

- Ніби танк переїхав. А в тебе?

- То саме?

- Мо пішли в бар полікуємося.

- Та в мене є ліки – сказав Пилипенко дивлячись на три пляшки пива, що були в холодильнику.

- О то я до тебе йду – мовив Дмитро.

- Приходь – сказав на те його друг.

За півгодини двоє корешів сиділи на кухні і пили пиво. Вони пригадували вчорашній похід в клуб.

- Класно вчора погуляли – сказав Дмитро і запитав – Так ти таки взяв номер в тієї кралі?

- Не пам’ятаю?

- Ну ти і даєш чувак. Таке потрібно пам’ятати.

- Слухай я навіть не пам’ятаю як я додому добрався.

- Я тебе довіз на таксі.

- Офігеть. Не помню. Ульотно потусили.

Обоє засміялися.

- А пам’ятаєш, як ти п’ять піц навіщось до себе додому замовив – нагадав Дмитро.

Віктор на нього уважно подивився:

- В сенсі замовив піци.

- Ну ти такий сказав, що зараз замовлю піцу. Ми такі всі ок. Стали чекати, а нема. І тут до тебе дійшло, що ти домашню адресу назвав. Всі так ржали.

Пилипенко покивав головою:

- Тепер мені зрозуміло, що то за дівка з доставки зранку до мене вранці приходила.

- О розказуй детальніше.

Віктор розповів про вранішню незнайомку.

- Кажеш вигляд мала стрьомний. Напевно вона загубила свою барсетку там де гуляла – зробив висновки його друг.

- Мабуть – погодився з ним Пилипенко.

Коли Дмитро пішов, Віктор розмірковував про дівчину з доставки. Йому стало соромно, що так грубо повівся з нею, не вислухавши її і не спробувавши допомоги. «Нажаль я не знаю як її зовуть, та де її шукати» - подумав чоловік. Та раптом він згадав про візитку, яку вона йому дала. «О так я знайду де вона працює і перепрошу» - подував Віктор і почав приводити себе в порядок.