Шлях свободи

«… Сьогодні Атлантії не стане, але не місце робить нас атлантійцями і не прапор над нашою головою. Бо Атлантія —  це, в першу чергу, люди, це наші традиції, наші ідеї, наші діти. І допоки ми будемо це оберігати… Атлантія буде жити!..»- прощальна промова Колтон "Фламеля" Маккенді, останнього командира-оборонця Атлантії.

         Я сидів на прохолодному жорсткому камені з підігнутою до живота ногою, спостерігаючи за стрілками на своєму годиннику, що невблаганно йшли вперед.

       - Лейтенанте Франсуа, полковник Ейадеме хоче Вас бачити,- звертається до мене голос з-за спини.

       Поспішно вставши, я побачив перед собою солдата, якому на вигляд було років вісімнадцять, якщо не менше. Його голос тремтів невпевненістю, а руки недбало тримали зброю. На ньому сидів костюм нового зразка сірого кольору, що сліпив своєю чистотою, наче затерта добіла сталь.

       Рядовий мовчазно розвернувшись, повів мене крізь ряди солдатів, що готувалися до оборони від тих проклятих монстрів, і широких вуличок маленького передмістя. Ми знаходилися на невеликій височині, звідки можна розглянути місто, що палахкотіло у вогні та руїнах, а глянувши на небо- мерехтіння вогників від пострілів перемішувалося з зірками, які й так були під завісою диму від сильних пожеж міст. Оглушливий шум не припиняв поневічувти вуха, хоча звідки він доходив- незрозуміло.

       Біля одного маленького будиночка сиділо двоє зв'язкових і намагалися перекричати невідомий гул, а з рацій долинали сумні голоси:

       - Фледжер на зв'язку, наближаємося з групою до точки евакуації.

       - Чорт забирай, де транспорт, їх надто багато!

       Тут і там раз у раз простоювали танки, бронетранспортери і багато чого іншого, але тільки вміли користуватися ними всього декілька ветеранів. Я непомітно косився на призовників, що не могли нормально потрапити в ціль за десять метрів від себе, що так боячись перезаряджали обойми. Дилетанти, що ніколи не тримали в руках зброю, діти, що ніколи не вбивали...

       Ми виходимо до центру поселення, навколо нього розташовувалися затишні будиночки бежевого кольору. У середині головної круглої вулиці бездушно розвивався прапор Атлантії.

       - Франсуа, я дуже радий тебе бачити! - жваво підходить до мене полковник з радісним сміхом.

       Його відполірована чорна лисина била у вічі відблисками нічних вогнів. Обличчя, що поповніло, сильно впадало мені в очі з моменту нашої останньої зустрічі, але офіцерська постава в доповненні з тінню колишнього статного тіла не давали забути його молоді перспективні роки. Добродушна усмішка змушувала тебе посміхатися сама по собі, а очі горіли мотивувати що завгодно.

       - Нам треба щось обговорити, - бере він мене за плече, по-тихому відводячи мене вбік подалі від новобранців.

       У полковника в руках з'являється пачка сигарет S.T.A.R.S., але звідки він її дістав- я не помітив. Він спритно закурює одну штуку металевою запальничкою з гербом академії, насолоджуючись робить першу затяжку.

       - Може востаннє курю... Мінометний розрахунок не встигне дійти до нас, - безпристрасно видмухує димок Ейадеме, - ми залишені самі собі.

       Мене ця новина не здивувала, але серйозно стурбувала.

       - Що потрібно від мене, - переходжу одразу до справи я.

       Полковник сміється, хоч я не розумію чому. Може його радує моє марнославство?

       - Усунь командира орди, що насувається. Так ти виграєш хоч трохи часу для перегрупування, - робить чергову глибоку затяжку командувач.

       - І як мені це виконати? - сумнівно зводжу брови я.

       У небесах вогні замерехтіли сильніше- схоже евакуаційні кораблі летять до столиці. Вороги скоро будуть у нас.

       - Підеш один, щоб не було зайвого шуму. Спробуй їх обійти з найдальнього флангу...- полковник показував мені пальцем як я маю просуватися крізь руїни поблизу міста.

       Ідея мені здалася дуже дивною, вона грунтувалася ймовірніше на успіху. Але хіба ми мали вибір? Я схвально киваю.

       - Іди візьми гвинтівку у Рейка. - плескає мене по спині полковник, вказуючи де я її запозичу, - Удачі тобі.

       Він тут же відступає, прямуючи до новобранців, що розсіяно трималися в строю. Я задумливо провів його поглядом і негайно побіг виконувати дане мені завдання.

       Вже за десять хвилин я йшов руїнами загиблого міста. Тут і там валялися величезного розміру уламки, ріжучі уламки стекол, свіжі сліди крові, що наводило мене на думку— ворог десь тут. Гвинтівка була важка, на моїй спині вона жорстко вдавлювалася в хребет . Уламок за уламком. Скільки я йду? Хвилини? А може, вже години? Рахунок часу остаточно загубився.

       А в передавачі не припинялися розмови.

       - Це уоррент-офіцер Корі Рівера, у мене тут жінка з дитиною.

       - Точка обстрілу позначена...

       Я роздратовано вимикаю його, він не на жарт відволікав.

       Почулися постріли з боку пагорба, звідки я прийшов. Вони напали, не час зволікати. Мені відразу ж підвертається відносно вцілілий будинок: обшивка була стерта, а дах зірваний, але другий поверх виявився дивом цілим.