Смерть

“Я перевірив записи з місця події та бачив як Бевз провела аналіз останніх розрахунків лабораторії... Все ідеально, жодних відхилень. Це не помилка, не людський фактор, це щось гірше...” – висновки інженерного експерта Хельґа Стефана.

       Усвідомивши всю безглуздість своїх дій, Франсуа вирішує оглянути карцер.

       Це була вузька кімнатка Г-подібної форми з дуже тьмяним освітленням, що зрідка підморгувало від проблем із постачанням енергії.

       Спробувавши ще кілька разів відкрити двері голими руками, легіонер зупиняє голос із-за спини:

       - Можеш не намагатися, це марно, ти це розумієш.

       Франсуа впізнав цей промовистий ораторський голос. Він повільно обертається. З-за рогу кімнати виходить молодий солдат у такій самій формі, що й легіонер. Його злегка кривуватий ніс дивовижним чином доповнював інші риси обличчя, роблячи їх лише привабливішими.

       - Капітан Кемерон власною персоною, що ти тут робиш? - усміхається Франсуа, сідаючи під запліснівілою стіною кімнати.

       - Мене прислали тобі на допомогу, але як бачиш, решті не так сильно пощастило.

       - Так, я знаю, - уважно оглядає приміщення Франсуа.

       На руках Кемерона легіонер помічає невеликі рани, що трохи кровоточили.

       - А тебе дуже потріпало, Франсуа, - сміється солдат, - може пора у відставку?

       - Ні, не сьогодні, - насторожується від останніх слів легіонер.

       Молодий солдат робить крок уперед і його висвітлює тьмяний світло. Проте щось у ньому змінилося. Його шкіра, вона почала бліднути.

       - Не сьогодні, то завтра. Ти щось знаєш, але не хочеш цього визнавати, я ж бачу тебе наскрізь.

       - Що ж, тоді посвяти мене в те, що я знаю.

       Кемерон робить ще крок до легіонера, але вже кульгаючи і злегка тримаючись правою рукою за бік, що сильно кровоточив. Француз бачить, як з куточка рота солдата потроху текла кров.

       - Іноді варто озирнутися назад, - бездушно промовляє капітан.

       – Я це зроблю, але не зараз.

       Молодий солдат крокує вкотре і їх поділяло лише півтора метри. Блікло миготливе світло падало на Кемерона, підкреслюючи ще сильніше його блідість. На відповідь Франсуа він лише мовчазно трясе головою і спрямовує погляд на кисті легіонера.

       - Ти зрозумів про що я, лейтенанте Франсуа, - зауважує Кемерон і зводить тему розмови: - Твої руки тремтять, м?

       Він дивиться на свої руки і нервово хмикає. Так, вони у нього неприродно сильно сіпалися.

       - Невже ти боїшся мене? - вдоволено всміхається Кемерон.

       - Вже давно перестав, - самовпевнено розминає пальці Франсуа.

       Солдат трохи нагинається вперед, так само тримаючись за бік і кульгаючи.

       - Той, хто говорить брехню, не залишиться безкарним, - хапає він легіонера за плечі і притискає до виходу, запльовуючи його своєю кров'ю,- і не врятується.

       За спиною Франсуа несподівано відчиняються двері, він вилітає з кімнати і судомно намацує на собі сліди крові Кемерона, але їх не було, як і його самого. Усі перелякано обступають француза, а Джон подає руку і допомагає підвестися.

       - Нехай Хлоя тебе огляне, - тримає командир потерпілого.

       - Не треба, все гаразд... Мені треба просто... Подихати свіжим повітрям, - з невеликими паузами вимовляє Франсуа.

       Вуха легіонера було закладено, а голову не переставав розривати незрозумілий вереск. Тримаючись за чоло, він потихеньку йде до виходу з аванпосту.

       - Франсуа, що там було? - дивиться Хенк услід лейтенанту.

       - І гадки не маю.

       Дослідники в подиві переглядаються і повертаються до своїх справ: Хлоя неспокійно смикає себе за пасмо волосся, спостерігаючи за Хенком, що намагався знайти жорсткі диски з інформацією, поки Брін і Джон почали тривожно обговорювати останні події. А Харланд, як завжди, пішов до свого місця під стіною.

       Настала ніч. По небу, мов блішки, розбіглися зірки своїм яскравим сяйвом, замінюючи ліхтарі.

       Вийшовши на вулицю, Франсуа упирається на дверний отвір і робить глибокий вдих нічного бадьористого повітря. Роблячи повільні кроки, легіонер стає під пухнастим деревом, все не спускаючи погляду з неба, що переливається дивовижними квітами. Він заплющує очі. Спокій, що він так давно не відчував. Недалекий шум річки приспав своєю монотонністю. Німота, яку давно не чув. Дерева шерстіли від легенького вітерця, роблячи все в окрузі тільки тихіше. Страх, який ніби хвороба поїдала лейтенаната зсередини. За своїм правим плечем він помічає Ідду, що, тримаючи руки за спиною, ненароком мовчки підійшла.

       - Що це було? - запитує Ідда, в чиїх байдужих очах був ледь помітний вогник занепокоєння.

       Розплющує нарешті очі Франсуа і з підозрою коситься на чужинку.