Прибуття

«... Ми багато втратили за ці п'ять років і останні кілька днів не виняток, але не варто впадати у відчай... Сьогодні день, коли справжня свобода стане для нас дійсністю, коли надія не помре, а лише зміцніє... Коли в самий похмурий день наші близькі згадають про нас і промовлять - герої...» - надихаюча промова полковника Колтон"Фламеля" Маккенді.

       Яскраві промені сонця падали на невелику луговину, оточену густим лісом, поки легкий вітерець ніжно розчісував траву на ній, ніби намагаючись приспати. Невеликий струмок на краю лужка тихо наспівував пісеньку своїм музичним потоком води.

       Здавалося б, що може порушити спокій такого самотнього місця? Але вже за мить у тіні лісу з’являється малий портал, з якого по одному починають виходити темні силуети. Ось перший, другий, третій... Усі вони виходять з побоюванням і настороженістю, ніби чогось бояться... Портал закривається й у тіні лісу вже видніється п'ять фігур. Одна з них виходить на луг, як одразу яскраве світло падає на неї, висвітлюючи її залізну броню. Решта пішла за нею.

       - Ось ми і на місці!- з-під шолома виринає молоде й приємне чоловіче обличчя з очима кольору смарагду, які випромінювали впевнений і неповторний погляд- погляд справжнього лідера. Це був Джон Бейтс. - Було б непогано знайти лабораторію якнайшвидше. Хенку, туди довго йти?

       Очі молодого хлопця у плащі-мантії, що спритно приховувала його худорлявість, заіскрили. Він активує сенсорний екран у себе на руці і починає розраховувати відстань.

       - П'ять кілометрів на північ, якщо йти через ліс або десять на північний-захід, там ліс не такий густий, - відповів Хенк, відключаючи сенсорний дисплей.

       - Ось чорт, доведеться йти через ліс, - з тривогою каже Джон. Він одягає свій шолом і починає рухатися у бік чагарників, повертаючись до своїх супутників: - Вперед! Якщо підемо зараз, то можливо встигнемо до заходу сонця.

       Інші мандрівники невпевнено переглянулись і рушили за своїм командиром.

       Зайшовши в ліс, його свіже дихання ніжно повіяло в бік юних дослідників, ніби зазираючи у свої неосяжні темно-зелені гущі. Мертва тиша лісу лише зрідка переривалася тихим шепотінням вітру, який спокійно грав листям дерев, і кроками команди Джона, що з труднощами просувалася крізь густі гущавини.

       - Дуже дивно...- раптом заявив один із мандрівників із нерівною щетиною на обличчі. Його розважливі й спокійні карі очі пильно оглядалися на всі боки і нічого там не знаходили, а величезну кількість темного волосся на голові, що прикривали брови, розвівав вітер.

       - Що не так, Франсуа? - занепокоєно питає Джон.

       - Ми вже в дорозі досить довго, а за весь цей час не зустріли жодної живої душі: ні білки, ні навіть маленького жука. Вас це не дивує? - відповів Франсуа.

       - Швидше лякає, - різко вставляє Хенк, починаючи з острахом невпинно обертатися.

       - Так, чорт забирай, ти маєш рацію, Франсуа, - відповідає Джон і марно починає розглядати хоч якісь ознаки живого, його пробрало легке тремтіння. Він дивиться на небо крізь густе листя дерев- вже темніє.

       «Схоже, сьогодні доведеться переночувати у лісі, але тут скрізь непролазні хащі, навіть не сядеш!»- тільки подумавши про це, Джон натикається на простору галявину, оточену лісом, і піднімаючи руку вгору, дає всім зрозуміти, що час зупиниться.

       - Вже сутеніє, зробимо перевал на цій галявині,- заявив Джон і починає роздавати вказівки:- Хенк, подивися, чим можна нам перекусити. Брін, сьогодні ти караульна...

       Дівчина різко поправивши свою коротку зачіску, яка надавала їй войовничого вигляду, спалахує:

       — Чому не Франсуа чи Хенк?

       - Тому що Хенк нас не зможе захистити при раптовому нападі, а Франсуа не спав уже кілька днів, - стримано пояснив Джон і різко продовжує: - Якщо тобі це так складно, то можу і я.

       Дівчина вже була готова розлютитися, її очі налилися кров'ю, а вени спухли від злості. Але раптом вона видихнула і знову набула доброзичливого вигляду.

       На ній сидів той самий бойовий костюм, що й на командирі, тільки з однією відмінністю - вона не мала шолома.

       - Добре, Бейтсе. Я буду караульною, - пригнічує свою злість, сказала вона і присіла під невелике дерево, нервово смикаючи правою ногою.

       Хенк почав підраховувати запаси провізії, іноді поглядаючи на нічне небо, яке вже було всипане яскравими зірками, немов хтось упустив мільярди скалків сапфіру на нескінченні простори космосу... Тут до нього підходить Франсуа, який прибрав сірувато-чорну куфію зі свого обличчя, та питає:

       - Як у нас із провізією?

       - На початок нам вистачить, але невдовзі треба буде замислюватися де дістати ще ..., - з сумом у голосі відповідає Хенк, розкладаючи дрібні коробочки з їжею.

       - Отже, нам треба поквапитися. Не буває безвихідь, mon ami!

       Після цих слів Хенку полегшало. Було щось незрозуміле і таємниче в голосі Франсуа, його розсудлива і спокійна манера мови завжди вселяла довіру, надавала його словам більшої значущості.