Дослід

Ми сиділи на лавці під гуртожитком, у якому я жив. Мій одногрупник Саня гриз сушену красноперку і випльовував луску. Він народився й виріс у Києві. Його тато працював у мерії, а мама була нотаріусом. Коли біля університетського корпусу він розповів про себе й батьків, я йому спочатку не повірив. Незграбний як ведмідь; коротка світла щетина на грубих щоках; на обличчі — вираз німого подиву. Дати б йому трактор і кепку, то його за свого прийняли б у будь-якому селі. Він навіть ходив смішно — як циркуль. На військовій кафедрі підполковник його не любив — Саня єдиний у взводі так і не навчився марширувати… Але ми товаришували. Цього було достатньо. 

У руках ми тримали пластмасові стакани з «Чернігівським». Гострий сніг, піднятий хуртовиною, залітав до рота й очей. З вікон гуртожитку струменіло світло. Не дивно, думав я і трусився від холоду. Хто захоче сидіти надворі в таку погоду. Якби не наші знайомі обличчя, то тьотя Свєта давно б викликала охорону студмістечка — настільки фантастичний у нас був вигляд. Вона визирнула з-за фіранок свого лігва, де працювала вахтеркою, і косо зиркнула на нас, а коли пересвідчилася, що ми не завдаємо шкоди, замахала головою. Зазвичай я не вмів читати по губах, але сьогодні Бог нагородив мене цим даром. На її губах застигли слова: «Ех, барани́». 

Ставало холодніше, а пиво, як би я не хотів, не зігрівало. Я глянув на Саню. Той нерухомо дивився в одну точку. Складалося враження, що він бачить крізь цеглу й бетон. Червона краватка і білосніжна сорочка викликала у мене подив. Таким я його ще ніколи не бачив, хоча йшов четвертий рік нашої дружби.

— Саню, ти мене лякаєш, — замахав я рукою в нього перед очима. — Чому ми не можемо зайти й поговорити в теплі?

Я показав на двері, що вели в теплий гуртожиток. Саня не відповів, і я розізлився:

— Ало, Супермене! Ти куди витріщаєшся? Тьотя Свєта для тебе застара. Чуєш мене?

 — Сьогодні на факультеті святкування... — сказав одногрупник і пропустив мої слова мимо.

— Ніби я не знаю, — перебив я. — Чого ж ми, по-твоєму, тут сидимо? Готуємося. Пе-ро-ра-ль-но, — по складах проспівав я. 

Ми стукнулися, зробили по ковтку і Саня продовжив: 

— Три роки мені не щастило. Три роки я ходив по лезу. Три роки ледве закривав цю довбану зимову сесію. Цього разу все буде інакше. Я все продумав. 

Я не міг в’їхати в його базар і мовчав. Уже й забув про холод. Бачив лише, як зростає сніг у Сані на капюшоні. Ще трохи — і вахтерка якось навесні знайде наші тіла замість підсніжників. 

— Ось ти, Ваня. Ти не дурний. Не ботанік, можеш щось почитати, щось своїми словами розкажеш. Ну, прибрешеш трохи. Куди ж без цього. А я? Мені в падло ходити на пари. Вчити ті семінари, робити конспекти, писати руками реферати... Вслухайся. Руками! І не просто руками, блін, а ручкою реферати писати. Ти ж пам’ятаєш історичку на першому курсі? Хто не прийшов — реферат. Заслаб — реферат. Умер — реферат. І її це не колише. П’ятнадцять сторінок, Ваня. Жах. А мені в падло. Чуєш? 

Саня відфутболив шкурку з рибини, що впала йому на чобіт і поставив стаканчик у сніг. Дотягнувся до пляшки з брунатною рідиною і почав з неї пити, ніби змучився від спраги. Закінчив процедуру, відригнув:

— Я ж на контракті, січеш? Якщо мене випруть з універу, то старі дадуть мені під хвіст. Що я, до тебе переберуся? От сюди? Та ніколи.

Саня  кивнув на п’ятиповерхівку й ударив мене кулаком. Я всміхнувся, а про себе подумав, що гуртожиток — не таке вже погане місце. Помовчали. Позаду нас проїхала снігоочисна машина, яка розчищала дорогу. Я повернув голову до товариша й запитав:

— Ну, — підганяв я. — То що за план?

— Ваню, мені потрібні гроші.

Завивав вітер. Ось як ти хочеш закрити сесію, Саню. Хоча кого я обманюю, сповіщення в телеграм прийшло на факультеті всім.   

— Вирішив скористатися шансом? — запитав я після паузи. 

— Ну, а чому ні? Я вже уявляю, як витягується обличчя Колобка, коли той ставить залік. Бо досі на мене шкіриться, гад.

Саня перекривив зарозумілий голос викладача психології: «Олександре! Своєю різкістю, сильною імпульсивністю та яскравістю емоційних переживань ви гальмуєте навчальний процес, а я цього не терпітиму. І ще: витягніть руки з-під парти. Лякаєте тут дівчат».

Я з повагою вигнув брови. Так точно він зобразив Колобка.

— А скільки треба?

— Тисячі півтори, — зреагував Саня.

— Коли повернеш?

— Думаю, у п’ятницю.

— Цю? Через два дні? — не повірив я.

— Ту ну ні, у наступну. Та що ти переймаєшся, я віддам.

Я підрахував у голові дні. Підробляючи інтерв’юером, я отримував зарплату наприкінці місяця. Сьогодні було 12 грудня. 

— Тоді 21-го чекаю на півтора куска, — сказав я.

Саня дістав телефон, витер екран від снігу і сумно підтвердив. Ми вдарили по руках і добили пиво. До початку святкування лишалися три години. 

***

Кілька студентів курили перед входом у кафе. Дівчата були святково вдягнені. Ми з Санею здали куртки в гардероб і привіталися зі знайомими. Дехто вже був напідпитку. Це стосувалося й викладачів. Колобок (а насправді — Колобков) з червоним, як буряк, обличчям прийшов у супроводі дружини. Побачивши його, Саня стиснув кулаки.