Вдих...

Небесна канцелярія. Цех творіння. Експериментальний сектор. Відділ душ.

У хмарному будинку, чиї стіни були виткані з концентрованих Надій, чистих Бажань і ледве вловимої краплі Ейфорії, панував зразковий Порядок. Троє майже бездоганних істот — двоє молодших ангелів і один старший — стояли перед величезними моніторами з чистого ефіру, вбрані у білосніжні, ідеально випрасувані ризи.

Вони споглядали своє найвеличніше творіння, вінець небесного інженерного мистецтва — світ під кодовою назвою «Земля-нуль».

Це була ідилія. Блакитна планета, сяйливі міста, де вулиці корилися законам сакральної геометрії, а архітектура була втіленою музикою каменю. І люди… Вони були прекрасні, немов щойно зійшли з небесного полотна божеств, якими, по суті, й були. Мудрі, спокійні, позбавлені метушні й страху. Їхні душі, складені з найчистішого світла, нагадували ідеальні грані діаманта. Ні тіні, ні плямки, ні навіть натяку на ваду. Досконала симетрія структури.

— Ну і? — зрештою порушив тишу Старший Архітектор, діловито поправивши окуляри в тонкій оправі. — Який індекс подієвої активності за останнє століття?

— Нуль… — розгублено прошепотів Молодший Ангел, вдивляючись в ідеально рівні лінії графіків. Він згорбився, наче це він був винен у тому, що сталося.

— Нуль?! — Архітектор припав до екрана, не вірячи власним очам.

На панорамному моніторі сотні тисяч істот завмерли в мальовничих, сповнених гідності позах. Хтось сидів на березі океану, чия вода була прозора, як сльоза. Хтось застиг на галявині серед квітів, чиї аромати не знали в’янення. Хтось стояв у тіні хвойного лісу. Люди не сперечалися. Не кричали. Не плакали від горя і не сміялися від радості. В їхніх очах відбивалася сама Вічність — велична, глибока і… абсолютно порожня. У ній не було місця Новому, не було місця Дивуванню.

— Чому втілений ідеал нічого не хоче?! — прошепотів Старший.

У його голосі вперше за еони років прослизнула тривога.

Земля-нуль. Десь на березі океану

Ідеальна Душа номер 144 сиділа на схилі пагорба. Вона звала себе Сто Сорок Четвертою, бо була народжена саме з таким порядковим номером, хоча могла б називатися як завгодно. Але не хотіла. Бо в цьому не було сенсу. Її розум був подібний до спокійного дзеркала. Вона дивилася на Ідеальну Душу номер 145, що сиділа навпроти.

«Навіщо мені говорити з тобою?» — подумала 144-та, і цю думку миттєво зчитала 145-та.

«Справді. Я й так знаю все, що ти можеш сказати. Твоя суть ідентична моїй. Ми обидві — завершені істини. Будь-який рух буде лише марною тратою енергії на суєту».

Вони не відчували самотності. Бо самотність — це нестача чогось. А в них було все.
Вони були настільки самодостатні, що стали герметичними. Їм не були потрібні сенси, бо сенс — це шлях до мети. А вони й так уже перебували в кінцевій точці.

Світ ідеальних душ перетворився на величний музей воскових фігур.
Досконалість виявилася синонімом зупинки сущого.

Місто, одне з багатьох

Людина сиділа біля вікна. Не тому, що її полонила гра променів заходу чи трелі вечірніх птахів. Вона сиділа там просто тому, що в цьому місці був простір для її тіла. І цей простір нічим не відрізнявся від будь-якого іншого.

У її голові думки текли спокійно й розмірено. Бо це були її думки.

Я досконалий, — думав він без гордості, просто констатуючи факт. — Я можу все, варто лише забажати. Будь-які таємниці відкриються, будь-які звершення стануть моїми. Але чи варто щось звершувати, якщо мені нічого доводити? Я й так знаю, як буде.

Він міг би спуститися вниз, вийти на вулицю й поговорити. Але навіщо? Адже спілкування — це обмін. А коли нічого брати й нічого давати, воно втрачає сенс.

Він міг би закохатися. Теоретично. Але любов — це нестача. А її ніколи не було. Він міг би створити картину, написати книгу чи вирізьбити статую. Але не став. Бо творчість — це спроба висловити те, що всередині. А всередині — Тиша.

Дія потребує причини, — спокійно констатував він. — Причина — це недосконалість. Вада, якої в мене немає, не було і ніколи не буде.

По всій планеті мільйони таких самих Досконалих людей доходили тих самих висновків.
Висновків, що не приносили ні радості, ні смутку. Бо це — почуття, подібні до припливу й відпливу, нездатні існувати в океані, де завжди панує штиль.

Люди були просто… завершені.

І ця завершеність була найвишуканішим різновидом небуття.

Світ був бездоганно мертвий у своїй красі.

Небесна канцелярія. Цех творіння. Експериментальний сектор. Відділ Душ.

У хмарному білому будинку, складеному з Надій, Бажань і краплі Ейфорії, панував зразковий Порядок, що ось-ось загрожував стати зразковим Безладом. Про це свідчила напруга, що висіла в повітрі й вимагала негайного виходу.

— Проєкт не працює! — спантеличено мовив Молодший, дивлячись на стрункі графіки. — Я більше не можу на це дивитися.

— Працює… просто не так, як має, — невпевнено заперечила Молодша. — Потрібно вилучити Душі й подивитися, що з ними не так, поки не прийшов Старший.

— Що не так із Досконалістю? — скепсис у голосі Молодшого майже набув фізичного втілення у вигляді жовтої грозової хмаринки над головою.

Він активував руни на панелі керування. Тієї ж миті в Залу, корячись поклику, влетіли міріади досконалих кристалів — найчистіших сфер світла. Вони слухняно почали займати свої місця на полицях зі спресованих сонячних променів, наповнюючи простір м’яким сяйвом.

Молодша матеріалізувала дві чашки димної камри — терпкого небесного напою, що пах корицею, мускатом і зоряним пилом. Він чудово тонізував і відновлював сили. Одну простягла колезі й стомлено окинула поглядом сфери.

Як не парадоксально, але майже досконалі істоти позбавлені потреби старіти, проте зовсім не позбавлені здатності втомлюватися.