Дощовик

 Дощовик - потвора, схожа на людину чоловічої статі. З'являється впродовж тривалого дощу, який падає на землю не менш ніж три доби. Дощ має йти в останній місяць зими, лютий, який і слугує своєрідною переправою нечисті в наш світ. Дощовик має при собі гостру косу, якою відтинає голову своїй жертві. 
Про існування дощовика, я дізнався від своєї бабусі, яка ще в вісімдесятих повідала мені про цього жахливого монстра. На той час мені було шість років і я ладен був повірити у будь-що, будь то - дощовик чи сніговик, байдуже. Моя дитяча уява малювала такі картини, що найвидатніший художник, тих часів, міг би мені позаздрити. Будучи шестирічним хлопчтком я був впевнений, що дощу, як говорила моя бабуся, зимою бути не може. Тому я й не сприйняв близько до серця історію про дивну потвору. До того ж, таких ось казочок було безліч у моїй дитячій голові. 
- Та цьго просто не може трапитися! Дощу, зимою не буває! - говорив мені мій товариш, який був тоді на рік старший за мене. 
Ми з Мікі, так звали хлопця, за останні три роки стали близькі. Його родина переїхала в Стенгхел на початку дев'яностих, в будинок по сусідству. В ньому раніше мешкала родина Зерсберів, які майже одночасно покинули цей світ. Вони так кохали одне-одного, що після смерті своєї семидисяти семи річної дружини, страрий містер Зерсбер не проживши доби, також помер. 
Ми з товаришем постійно вешталися спокійним районом міста, де саме й проживали! Та як і вся дітвора, пропускали миті дитинства крізь пальці, не задумуючись над тим, що буде завтра.
Кожен останній місяць зими, ми з Мікі старалися бути разом кожного лютневого дня. І навіть миті, коли наші батьки забороняли нам гуляти на подвір'ї через негоду, ми все рівно знаходили можливість зустрітися і ще раз обговорити появу дощовика. Через дорогу від наших помешкань знаходився будинок старої жінки, яка була ще й сліпою в додачу. То ж ми, знайшовши можливість потрапити в підвал будинку старої, почувалися там в теплі та затишку. В підвалі ми вели себе дуже тихо, розуміючи те, що інхої такої схованки від світу дорослих нам не знайти. 
Шістнадцятого лютого, одна тисяча дев'ятсот дев'яносто третього, я бачив Мікі востаннє. Батьки хлопця в продовж останніх місяців дуже сварилася і Мікі разом зі своєю мамою змушені були покинути Стенгшел. Під час телефонної розмови Мікі говорив те, що вони з мамою та з меншою сестричкою, перебувають в Шейлемі, в його бабусі. Коли повернеться не обіцяв. Це аж ніяк від нього не залежало! І я його розумів. В той час дорослих було важко зрозуміти з їхніми чварами, через які страждали діти. 
Та навіть під час відсутності свого ліпшого друга, я все рівно пробирався в підвал місіс Губерс і чекав на нього там. Крізь не велике віконечко в підвалі, я дивився на подвір'я Мікі і чекав, що той от-от з'явиться. 
Шістнадцятого лютого я так само пробрався в нашу схованку і чекав на свого товариша. 
 " - Сьогодні третій день, коли дощ не припиняється. Ти не можеш пропустити цю мить?! Ми так довго чекали на це! " - вертілися думки в моїй голові. - Ти маєш бути тут Мікі, маєш! - промовляв я пошепки. " 
В якусь мить, при світлі нічних ліхтарів, які були встановлені на подвір'ї Мікі, я побачив його постать. Крізь вікно підвалу я спостерігав за тим, як мій товариш полишив ганок свого будинку і вкриваючи голову капюшоном куртки збирався перетнути вулицю і приєднатися до мене. 
- Ти приїхав мій друже, ти приїхав! - промовляв я радісно. 
Не дивлячись на темну, дощову погоду, я помітив на обличчі товариша виражену посмішку, яка оголювала його білосніжні зуби. Мікі останні два роки носив окуляри, які йому призначив лікар місцевої клініки. Тож хлопцеві постійно доводилося протирати їх для того, щоб щось розгледіти в таку негоду, яка вирувала того вечора на подвір'ї. 
Ось таким я й запам'ятав свого кращого друга - радіснисм, усміхненим, з великим бажанням жити. Мікі стояв навпроти нашої схованки, навпроти підвалу місіс Губерс, а я спостерігав за його діями крізь не велике вікно підвалу. 
Автомобіль, який проїздив вулицею, помітивши хлопця в куртці зеленого кольору, різко зменшив швидкість. І при світлі фар пікапа, обличчя Мікі відкрилося мені більш виразно. Мік зупинився, пропускаючи автомобіль, а той в свою чергу знову збільшив швидкість, лишаючи по собі лише бризки від калюж. 
В світлі нічних ліхтарів, я раптом помітив постать незнайомця, який стояв за зпиною мого товариша та дуже виділявся своїми розмірами за Мікі. Чоловік, який стояв позаду, мав зріст баскетболіста з команди " Стішар-Лест ", яка грала за наш округ. Принаймні чоловіків такого зросту я міг бачити тільки на баскетбольному майданчику. На незнайомцеві був дощовик темного кольоку, а через капюшон, який той одягнув на голову, його обличчя не було видно. Широкі, чоловічі плечі перевищували тіло Мікі в четверо, як мінімум. 
 - Озирнися Мік! Прошу тебе, озирнися негайно, - намагався прокречати засторогу товаришеві та враховуючи той факт, що я знаходився на чужій теретонії, слова ледве чутно виривалися з мого горла. - Невже це правда? Невже бабуся мене не обманювала? - промовив, витріщивши очі у вікно підвалу. 
Я тоді до останнього не вірив, що це все таки можливо, що історія про дощовика, яку розповідала мені моя бабця, правда. 
Мікі поправив на собі капюшона та ще раз протер окуляри. Хлопець зробив крок в напрямку підвалу, а його білосніжні зуби лишалися оголиними. Все відбувалося так швидко, що я навіть помітити не встиг, як по його шиї пройшлося гостре лезо коси незнайомця. Здоровенний чоловік зробив мах своєю правою рукою, після якого голова Мікі відлетіла на проїзну частину. Окуляри злетіли з його обличчя і впали десь у кількох футах від обезголовленого тіла. 
В своїх нічних кошмарах я часто бачу картину, коли краплини холодного дощу, безжалісно тарабанят по мертвому, але ще теплому, обличчі мого ліпшого друга. І кров. Багато крові! Струмочки холодної, лютневої води, змішуються з тепленькою кров'ю Мікі, котрі перетворюються в одне ціле і прямують вздовж вулиці.