Шкільний спогад

Не знаю, чому в моїй пам’яті закарбувалася ця історія. Можливо, комусь вона видасться звичайною або дивною. Але для мене… Для мене це дещо більше,  аніж звичайний спогад.

Я навчалася у дев’ятому класі. У свої майже шістнадцять років я була дівчиною, яка мало цікавиться навчанням та уявлення не має ким хоче стати. Проте знайомство з однією людиною змінило мої погляди на життя.

Була осінь – мальовнича пора яскравих барв та спонтанних дощів, які своїм звучанням о скло шкільних вікон не давали зосередитись на уроках. Саме в один з таких дощових ранків, під час перерви, я побачила його.  Він сидів на лавиці у шкільному дворі. Це був хлопець з паралельного класу – Ярослав. Високий худорлявий блакитноокий парубок, з яким мало хто спілкувався та дружив. Деякі вважали його дивакуватим, тож великого бажання наближатися до нього не мали. Він майже ніколи не дивився при розмові в очі та інколи дивно рухав руками, неначе маленький метелик крильцями. Ще він дивно морщився та розмовляв. Згодом я дізналася чому він відрізнявся від усіх інших. У Ярослава був аутизм, в той час, як у більшості його однолітків був кретинізм по відношенню до нього.

– Що ти тут робиш? На вулиці холодно. Навіщо сидіти під дощем в таку погоду? – промовила я до нього, підійшовши майже впритул. У спробі хоч трохи захиститися від дощу, над головою я тримала один зі своїх підручників. 

– Привіт, – почула я від нього у відповідь. – Я люблю відчувати на собі дощ. Та й взагалі дощ полюбляю…

Він глянув мені в очі лише кілька секунд та… посміхнувся. Ця посмішка здалася мені найчарівнішою в світі. Можливо тому, що вона була дійсно щирою, що являється рідкістю навіть в наш час. Справжня посмішка від чистої душею людини, в яку можна миттєво закохатися. Так і сталося зі мною. З того дня цей любитель дощу став найважливішою частиною мого життя. Ми стали дружити і часто бачитись на перервах між уроками та після школи.

– А ким ти хочеш стати в майбутньому? – запитав мене якось Ярослав під час перерви, коли ми вдвох сиділи на все тій же лавиці у шкільному дворі.

– Не знаю, – задумливо відповіла я.

– Чому не знаєш? Це дуже важливий вибір, – почав свої улюблені нотації Ярослав. – За даними статистики лише один відсоток людей на планеті займаються улюбленою справою, яка приносить їм задоволення, щастя та прибуток. Я б дуже хотів ввійти у цей один відсоток. А ти? Хіба ти не хочеш бути щасливою?

Такі щоденні лекції змушували мене замислюватися та покращувати свої шкільні оцінки. Я все ж обрала для себе фах, з надією на щасливе майбутнє. Нажаль, Ярослав закінчив дев’ятий клас та перевівся, так і не побачивши моїх навчальних зрушень. Вже кілька років потому до мене дійшли чутки, що з початком повномасштабної війни в країні він пішов служити в ЗСУ. За весь цей час я жодного разу не змінювала номер телефону. І він жодного разу мені не зателефонував. Нажаль, ми втратили зв’язок. Проте, я досі його пам’ятаю. Для мене він і досі залишається  моїм друг… моїм «дощовим метеликом».  

Минуло багато років і тепер у мене є власний дощовий метелик, який радіє дощу.