Нове кохання

Нове кохання
 

            Насправді Юрій, який тепер хвилював дівчину, навіть і не збирався здаватися, в нього був інший план щоб завоювати дівчину.
            Австрія країна дивних можливостей, та як здається Насті великих перспектив, потрапила вона туди на передодні нового року. Бізнес палата, яка знаходилася на третьому поверсі, персонал, який був ввічливий. Та країна яка була чужою для Насті, коди її забирали з аеропорту, вона навіть не встигла оглянути місцевість по дорозі.  Вікна палати виходили на густий ліс, засніжені гори позаду нього просто виблискували в ночі своєю білосніжною красою. Ліжко було коло самого вікна, коло нього з двох боків стояли тумби. І ще одне ліжко софа для відвідувачів, візок який був у Насті стояв на своєму законному місці поруч. Збоку стояли квіти які в цій клініці були як реквізит. Настя вже другий день лежала тут, час від часу медсестра яка там називалася нянечкою вивозила її на прогулянку, та вже як день падав снігопад, тому крім процедур які їй приходилося виконувати що години нічого не відбувалося.
Настю на процедури забрала медсестра яка розмовляла весь час про своїх дітей.
- Уявіть що сьогодні відбулося, меншенький пішов, сам.- говорила та по англійській,
- Я відаю вас дуже рада за таку подію. - відповіла Настя.
- Сьогодні лікар назначить дату вашої операції.- продовжила вона заїхавши в не велике примушення.
- Я дуже цього чекаю, - промовила вона, Настя знала що вже за два дні, а навіть швидше буде тридцять перше грудня, і цей новий рік вона зустріне сама. Потрапивши в кабінет лікаря якого звали Артур Делі, один з най кращих лікарів в клініці. Батько сам вибрав його, домовився про операцію. Чоловік сидів уважно вивчаючи картку пацієнтки яка приїхала до нього на консультацію.
- Ну що,- мовив він обернувшись до дівчини,- твої результати не дуже добрі. Та що поробиш, потрібно бути оптимістом,- мовив він подивившись на неї. Настя усміхнулася, так кажучи що вона є тим оптимістом.
- Можемо хоч завтра робити операцію,
- Справді,- мовила Настя поглянувши на нього,
- О так. Ваш стан підходить до неї, Катрі запивши на завтра планову операцію Анастасії Горшар,- мовив лікар
- Гончар,- виправила вона його, Катрі подивилася на Настю. Лікар часто плутав її ім’я та фамілію. Спершу коли вона тільки поступила він називав її зовсім смішно, Анастіша Горшак, від чого не тільки Настя засміялася, а весь персонал який це чув. Тепер коли Настя виправляла його вже разів зо чотири, лікар називав її правильно ім’я, а от фамілію і досі не міг вимовити.
- Гончар,- мовив він усміхнувшись,
- Так,- відповіла вона,
- Тоді завтра в полудні зробимо операцію. Настя і в мене є гарна новина до вас гості,- мовив лікар,- чекають в низу.
В низу в холі стояла Ліда разом з Данилом який протираючи руки змерз чекати. Ліда посміхалася помахавши сестрі.
- Ліді.- промовила вона не приховуючи свого здивування, сестра поглянула на неї,- що ти тут робиш,- додала розглядаючи обох.
- Приїхала провідати, ми не бачилися таки після суду, і тато сказав що в тебе важлива операція,- мовила сестра підійшовши до неї.
- Мене дивує це. Що на тебе найшло?- спитала дивлячись на сестру,
- Нічого просто я подорослішала,- відповіла сестра,- а точно це тобі,- подала вона пакетик,- ми самі вибирали,
- Дякую,
- Мені сподобалась твоя вишивка, вона прийшла кілька днів тому,- мовила Ліда поглянувши на сестру знову.
- Я знала що вона тобі сподобається,- промовила Настя.
 

            Юрій стояв коло дверей квартири, яку вже пів року здавав не знайомі дівчину якій він здавав свою квартиру було коло двадцяти трьох років. Він ніколи її не бачив. А тепер він вирішив навідатися до квартири подивитися що так коїться.
Юра стояв вже п’ять хвилин коло дверей, розгублено не знав чи стукати чи відкрити двері своїм ключем. Зробивши крок до дверей доторкнувся до ручки поглянувши на них, коли почув позаду себе кроки, сусідка яка жила в сусідній квартирі зупинилася розглядаючи чоловіка.

- Жінка до квартири не впускає,- пожартувала стара,
- Ні, квартирантка. Чомусь не відкриває,- заявив Юрій поглянувши знову на двері.
- Може подзвониш їй,
- Та пробував вже номер виключений,- пробурчав.
- Тоді я нічого не розумію. Вона ж інвалід не могла би так далеко поїхати,
- Ви сказали інвалід,
- Так. - відповіла стара.
- Коли в, останнє бачили її,
- Та десь тиждень тому, а може й більше. Так не пригадаю навіть. - промовила жінка.- А ти що ключів не маєш,
- Та ні маю, просто думав..- зупинився поглянувши на двері знову.
- Як сам Юрок давно тебе вже не було тут??- нарешті підішовши до чоловіка промовила жінка.
- Та добре я, а мама вже померла як років п’ять тому. Я вирішив квартиру здавати, дорого платити було. - відповів він. Юра запхав в замок ключ і перевернув його кілька разів. Двері відчинилися, штовхнувши назад ручку. Він відчинив двері.
- Шкода була гарною господинею.
- Та нічого. Рідного татка знайшов, зате - відповів зробивши крок до квартири.
- О це ж добре,
- Так.- відповів не бажаючи продовжувати розмову.
- Ну до побачення,- додав зайшовши до квартири, закрив за собою двері.
Квартира була чистою. В коридорі було пусто ні однієї речі, це значило лише що нікого не має. Пройшовши до іншої кімнати помітив рамку на підвіконну промовивши про себе.
- Видно забула,- подумки сказав, підійшовши ближче поглянув на неї. Рамка була з розбитим склом. В середині лежала фотографія. На ній був хлопчик років десяти. Юра знову витягнув телефон, однією рукою він почав набирати телефон квартирантки. А іншою розглядати фотографію. Хлопчик здавався йому сильно знайомим на лиці, але кого він пригадував не міг згадати. В телефоні почулися довгі гудки, але відповіді ніхто не давав. Поклавши мобільний до кишені, взяв в руки фотографію. Сунув її в рюкзак. І вийшов з квартири. Юрій сів на свою машину та виїхав з подвір’я як нагадувала йому матір.
В кишені почала грати знайома музика, Юра взяв телефон до рук. Притулив його до вуха.
- Привіт сину. Як і обіцяв, дзвоню тобі щоб повідомити,- голос Григорія був далеким.
- Де вона?- спитав він одразу,
- В приватній клініці хірургії. Завтра їй будуть робити операцію. Я – почав він.
- Що?..- не почувши останнього слова перебив чоловіка.
- Я зв’язався з лікарем він говорить що операція є досить важкою, і Насті потрібна підтримка мати та Діма вже виїхали в Австрію. Для того щоб підтримати, лікар сказав що її аналізи не дуже його радують є ризик.
- Я розумію при таких нервах.
- Тоді..
- Я вилітаю найближчим рейсом,- мовив він. Юрій кинув телефон, на заднє сидіння і сильно натиснув на газ.
            В аеропорті знаходилося багато людей, чоловік одразу попрямував до кас, які були перевантажені людьми. Всі кудись летіли перед новим роком. Тому як завжди білетів було не дістати. Юра наближався до однієї з кас, коли помітив магазинчик з ювелірними виробами. Та часу не було взагалі, тому краще подумати про це в Австрії.
- Є квитки до Австрії??- запитав.
- На жаль не має, - відповіла жінка,
- Може ви подивитися мені негайно,- заявив чоловік знову поглянувши на неї.
- Ні, - помахала вона головою розчаровано.
- А білети в бік Австрії?
- Ні, всі продані. Не має ні в Угорщину навіть Словаччину,
- А якщо хтось відмовиться,- промовив він,
- Тоді ми вам повідомимо, але при такому вам потрібно бути тут,- мовила жінка.
- А куди я подінуся якщо повинен потрапити в Австрію до завтра,- заявив роздратовано Юрій повернувшись в бік.
- Тоді ми ставимо вас на резерви відповіла вона,
- Дуже вдячний,- повернувшись до зали очікування відказав.
            Вийшовши з черги він досі розглядав вітрину ювелірного магазину. Його внутрішній голос підказував йому що краще не поспішати, але його ноги самі повели о середини. Юрій підійшов до вітрини з обручками застигши над нею.
            Настя дивилася в вікно, вже за кілька годин вона опиниться на операційному столі, цього разу її тіло все паралізував страх. Хоча Настя розуміла що операція не перша, але страх не дівався нікуди. Лариса просто не впізнала своєї дочки коли зайшла до палати. Та була просто омріяна, дивилася в вікно в якому було хмарно. Лариса Гончар сіла коло своєї дочки.
- Готова, бо мені здається тебе щось тривожить?
- Ні!! це мій звичайний стан,- відповіла Настя.
- Я ж знаю ти якась замріяна чи налякана?
- Просто вчора приходила Ліда..
- Лідія, як вона посміла після всього того що наробила. Та я,- почала кричати мами.
- Ма, вона просто хотіла поговорити та все, нічого не сталося.- тихо відповіла дівчина.
- Настя вона мало тебе не вбила?,-заявила мама поглянувши на дочку.
- Біль мам це просто біль,- відказала вона,
- Я все ж не довіряю їй після того що вона зробила тобі,
- Ма,
- Годі ти сама повинна це знати, як можна вірити людині яка обманювала нас всіх.
- Як мої дівчата?- спитався зайшовши до середини батько, він тримав в руках не велику папку.
- Уяви собі Ліда посміла прийти вчора,- мовила мама подивившись на Настю в обурені.
- Ліда!!!.
- Ага,
- Що вона тут забула,- стурбовано заявив чоловік.
- Та годі вам, вона просто поговорити хотіла,
- Ми знаємо її говоріння після останнього ти опинилася тут,
- Тато!!
- Єй не нервуйте мені пацієнтку. - мовив весело лікар, він стояв позаду Дмитра,
- Чули,- мовила вона,
- Ну що, Анастасія Гошар, ви готові до операції.
- Гончар,- промовила вона разом з мамою,
- Та знаю, знаю,- засміявшись відповів чоловік.