Останні гроші

Останні гроші
 

            Ранок понеділка почався для Насті з того що її мати як завжди зайшла до кімнати без запрошення. Настя відходила після вчорашнього, коли вони приїхали в мамину квартиру, о восьмій годині, вчора Настя зрозуміла що мати все ж не продала квартиру яку планувала продати. Її кімната залишалася такою як була окрім того що додалася спортивна стіна замість гардеробної. Ліжко задавалося набагато зручнішим, воно було спеціальне для не ходячих людей. Жінка за кілька днів готувала квартиру до приїзду дочки, поки вони були в Франківську майстри займалися всім тут.
Лариса зайшла на шпильках, та дівчина вже просто дрімала тому коли двері закрилися очі машинально відкрилися самі.
- Що сталося?- промовила Настя піднімаючи голову в гору.
- Просто принесла тобі костюм, сьогодні останнє засідання,- відказала жінка поглянувши на дитину.
- Я не піду,- заперечила Настя поглянувши на матір, та сіла коло неї взяла її за руку, поглянувши на Настю промовила.
- Тобі потрібно прийти щоб доказати хто ти є насправді,- промовила жінка уважно вивчаючи вираз обличчя дочки.
- Гаразд,
- Тоді я йду підігрію налисники. І визву таксі, ти сильна ..- мовила на останок піднявшись на ноги жінка.
- Добре, але, допоможи спершу одягнутися,- промовила Настя поглянувши на костюм.
Лариса допомогла одягти спідницю, а далі вийшла, залишивши її саму. Настя одяглася за двадцять хвилин, і виїхала в кухню. Вже більше місяцю як вона не наводила макіяжу на обличчя, тому коли вийшла мати одразу помітила це.
- Де макіяж?- спитала Лариса подивившись на неї,
- Ні, я його не робитиму не має для кого,- відповіла вона,
- Ну як знаєш,- промовила Лариса поставивши на стіл тарілку з двома налисниками,
- Таксі буде за десять хвилин,- додала мати.
- Добре, я швидко.- нагнувшись до їжі промовила дівчина.
- Що?- перепитала мама зупинившись коло вікна з чашкою кави,
- Макіяж, я згодна,- раптом промовила дівчина поглянувши на своє відображення.
- Тоді я несу косметичку. - кинувши горнятко на стіл пішла в спальню. Мама принесла свою велику косметичку. З якою не розлучалася ніколи. Ще з пам’яті Насті ця сумочка з кількома кишеньками була в мами завжди. Мама не допивши своєї кави сіла навпроти Насті почала робити їй макіяж, хоча Настя і вертілася, але все вийшло. Лариса Гончар була за професією візажистом, хоча сама ніколи й не працювала в салонні, з десяти років робила макіяж дітям коли ті просили.
- Пора виходити,- промовила Настя подивившись на годинник.
Таксі яке приїхало, було досить зручним для того щоб заїхати на ньому в візку, водій допоміг добратися Насті до машини. Мокро автобус пристосований для інвалідів. Лариса найняла спеціальну машину знаючи що так набагато зручніші.
- Зручно,- вже в машині питалася Лариса.
- Ти про все подбала?- усміхнувшись промовила дівчина до мами.
- Так,
- Не хочеться так до суду,
- Нічого потерпиш ще трохи все буде добре, твій батько скоро приїде. Він казав чекатиме нас коло суду.
- Хоча б це радує,- промовила Настя, поглянувши на дорогу, почав падати лапатий сніг.
До поки вони їхали небо засіяло на дорогу так багато снігу, що коли Настя відкрила дверцята помітила простелену доріжку з снігу.
За весь час грудня, це був перший сильний снігопад, який досить сильно прилипав до гілок дерев. Настю  вивезли на вулицю. Мама накинула на неї чорну шубку. Яку видно купувала для себе, але відала їй. Шуба була короткою. Тому в ноги було прохолодно. Лариса стояла коло дверей суду і розмовляла з кимось телефоном. Настя ж була коло дуба, і роздивлялася чи не їде тато. Звідкись, а саме позаду почувся голос, вже такий знайомий і такий далекий. Данило тепер був сам собою, він близько не підходив до неї, стояв на відстані двох метрів. Вигляд був його жалюгідним, з того джентльмена якого знала лишилося  хіба вбрання.
- Ти приїхала?- промовив він, Настя не знала як поводити себе поруч з ним,
- Так,- тихо відповіла чекаючи коли той піде геть.
- Я справді не хотів щоб все так сталося, просто,
- Ти закоханий в Ліду,- перебила його вона згадавши сестру, яка скривившись дивилася на Настю.
- Я розумію що тобі боляче, ти й так не пробачиш мене, але тепер я освідомив все так мало статися,
- Це справді. – промовила Настя не приховуючи своєї злості.
- Можливо я і брехав. Але не знав що твоя сестра зайшла так далеко,
- Лідія, вона така, Данило я чесно вже не злюся, ти не винен,- почала Настя говорити, тим часом до суду почали прибувати решта свідків. І десь з далеку почувся голос Ліди, яка сварилася з Романом. - я розумію тебе,
- Відійди від моєї дочки. - промовив Дмитро Гончар взявшись за ручки візка.
- Тато він,
- Він паскуда,
- Я, так твій батько правий, пробач ще раз,- промовив Данило і пішов до середини, Настя підняла голову і поглянула на батька,
- Нічого страшного він просто говорив зі мною,
- Йдемо, твоя мама саме розмовляє з адвокатом,- промовив він.
 

            Вони зайшли до середини, адвокат і справді говорив з Ларисою, вони обоє були в кутку зали. Помітивши що в середину заїхала Настя, Ліда, одразу звернула на неї уваги. Та підійти не могла до поки коло неї хтось є. Тато залишив Настю  саму через три хвилин, він пішов на вулицю, напевно покурити перед початком. Настя розкрила саме теку з документами, яку їй дали кілька хвилин тому. В папці були всі свідчення, і вона просто переглядала їх очима. Тому і не помітила коли коло неї появилася сестра. Ліда була в такому самому одягу як вона, навіть шуба була однаковісінькою тільки на голові бракувало шапки. Сестра підійшла до неї встаючи навпроти.
- Що все ж прийшла?- заявила вона оглянувши дівчину.
- Ліда навіщо ти знову за своє?,-запитала дівчина.
- Я, просто хочу сказати що тепер ти перемогла,
- Для цього це,- промовила Настя,- ти що знову придумала якусь гру,- додаючи запитала.
- Ні які ігри,- відповіла вона.
- Але тоді я вже нічого не розумію? Перемога, що за дурниці ти говориш.
- Ти перемогла що тут ще говорити,- промовила сестра,
- Дурниці,- повторила Настя,
- Та, просто нічого вже не вийде. І нічого не повернути, на жаль я це зрозуміла лише зараз,- промовила і пішла назад. Настя нічого не зрозуміла зі слів сестри, і чомусь подивилася на Романа. Роман тримався як міг та коли почув що всі вже можуть ходити, його нервування переросло на щось сильніше.
Настя під’їхала разом з адвокатом, який щось встиг шепнути їй на вухо, хоча вона не розібрала цього через шум. Суддя була рада бачити Настю на слухані, і одно час здаваною.
- Ми раді вас бачити здоровою, та ще й тут,- промовила суддя усміхаючись до дівчини.