Відчай

Відчай

            Настя сиділа кілька хвилин мовчки, закривши ноутбук, всередині неї все перевернулося вона навіть не могла подумати що Данило це актор. Дивлячись в ноутбук дівчина різко змахнула рукою кинувши його в бік, тріскіт ноутбука, а за ним схлипування.. Настя відкрила свій телефон, знайшовши швидко номер Данила, вона просто кілька секунд крізь сльози дивилася на нього і вагалася що зробити. Настя почала набирати номер, але скинула його почувши перші гудки. Коливання не було довгим, на жаль Настя сама не помітила як почала набирати букви. Одна за одною букви йшли самі по собі, Настя не бачила навіть що вона набирала, слова болю. Дівчина написала цілий вірш поглянувши на зібрані речення, по обличчі продовжували текти сльози.
Ти зрадив мене
Та серце моє не таке
Й слабке
Хоч не кохала я тебе
Та біль в серці є
А ти з нею кахався
А може тепер просто смієшся
Від болю рве мене з середини
Твої зрадницькі очі
Далі світяться для мене
Та бачите це я більше не хочу.
            Перебігши очима вірш дівчина раптом натиснула кнопку стерти, але крізь сльози переплутала натиснувши ще  раз відправити. Як же соромно її стало в цей момент, коли прийшло що смс відправлена. Настя закинула телефон до сумки. Підтягнувши собі палицю що залишилася ще від медсестр, дотяглася до візка. Виїхавши в коридор, дівчина помітила постать батька який стояв коло Григорія. Чоловіки навіть не помітили присутності дівчини, Григорій пройшов до свого кабінету батько прокрокував за чоловіком поглянувши сумно на лікаря, який залишив двері відкритими. Настя зупинилася за кілька кроків від ручки.
- Як її стан?,- питався Дмитро Гончар, лікар знизив плечі, і тоді промовив.
- На жаль операція не дала позитивних результатів,- повільно вимовив чоловік кожне слово.
- І що це означає?- поглянувши на нього промовив.
- Ми попробуємо ще раз зробити, хоча не відомо. Після першої операції, були трохи результати, але не надовго, нерв сильно пошкоджений, потрібно їхати в Германію,- промовив лікар,- там нові технології може вони допоможуть,- продовжуючи
- Германія??- голос батька був розчарований.
- Так є шанси що там буде результат,
- Є шанси. А які саме?- питався він знову, та лікар задумливо відповів.
- Десь в районі тридцяти,
- Тридцять відсотків!- знервована запитав він, вираз його обличчя змінився, на здивований,
- Так, але ти казав що є шанси тут. Що вона встане на ноги,- закричав чоловік, дівчин від’їхала на кілька метрів в бік.
- Я не думав що все так погано,- заперечив лікар спокійним голосом, він поглянув в сторону виходу.
- Краще закрий двері,- продовжив Григорій,
- А то ще почує розхвилюється, нам не потрібні зайві проблеми,
- Це точно, і так багато що відбувається зараз,- промовив лікар клямка поворухнулася і двері закрилися, дівчина подивилася на них кліпаючи. Настя не могла повірити що навколо всі брехали їй. Повернувшись в палату почала збирати свої речі накинувши покривало на ноги, виїхала швидко з палати. Відкривши в дверях гаманець поглянула на нього, кинуло оком на кількість промовивши.
- Достатньо для того щоб заїхати до міста,- промовила. В гаманці було лише триста гривень, які мама дала на тиждень для того щоб Настя могла собі купувати щось смачненьке. Взявши в руки сумку вона, виїхала в коридор, як же пощастило не натрапити ні на кого. Коридорі нікого не було крім, пацієнтів які саме йшли до палат своїх. Ніхто  не запідозрив навіть.
Настя виїхала з легкість з лікарні, і направилася до зупинки. Де можна було сісти на машину, чи маршрутку яка йшла до привокзальної. Сидівши у візку дивилася на дорогу розгублено, жодне автобус не зупинилося їй, усі проїхали повз. Тай не дивно ніхто не хотів брати інваліда. Дівчина вже думала що поїде так до самого міста. коли почула голос позаду себе.
- Вам допомогти,- промовила жінка років сорока яка стояла позаду неї.
- Якщо вам зручно,- відповіла Настя поглянувши на неї.
- Ви кудись їдете?- запитала жінко оглянувши дівчину.
- Так, мені потрібно потрапити на залізничний вокзал, - відповіла Настя,
- Тоді нам по дорозі. Принаймні до привокзальної, - промовила пані. - на жаль прямої маршрутки тут немає, але з двома пересадками ми потрапимо,- усміхнувшись промовила вона.
- Тоді я буду вам дуже вдячна якщо ви допоможете мені,- опустивши голову на візок промовила.
- Не переймайся в мене доця така як ти, теж не ходить, лікується тут в центрі,- промовила пані,- а тебе вже випасали бачу?- запитала жінка оглянувши знову дівчину,
- Ні. Сама захотіла до дому,- відповіла дівчина не  в змозі збрехати.
- А чого так?- спитала та,
- Просто я інвалід і не можу більше ходити,- відповіла Настя, сухо, тепер їй було все одно вона хоче побути сама, а в лікарні цього їй не дадуть до того ж усі продовжували обманювати..
- Ось і наша маршрутка. - промовила пані, вона допомагала потрапити в середину. Хоч і це було не легко та вони все одно потрапили до середини. Люди скоса дивилися на дівчину у візку, але навіть водій не сказав нічого, лише мовчки відав здачу. На наступну маршрутку сіли вже через пів години та їхала прямо на вокзал. Вона була пустою. Телефон дівчини постійно дзвонив, хоча дівчина вдавала що не чує цього.
- Ти тут не живеш чи не правда?- спитала жінка допомігши виїхати на тротуар.
- Я з Франківська, тут лише лікувалася, так сталося що опинилася тут, хоча і не хотіла,- відповіла Настя.
- Думаю були причини що ти тут, і надіюся все ж що ти видужаєш,- промовила жінка, Настя здихнула і промовила,
- Навряд, я і з ногами нікому не потрібна була, а без них той взагалі,- зі сумом відказала дівчина.
- Повір все ж не завжди тобі страждати, ну добра мені пора,- відповіла вона, жінка дала свій номер телефону на всякий випадок.
- Ну бувай, і бережи себе.- помахавши їй відповіла.
- До побачення,- промовила Настя.
            Настя заїхала до середини, вокзал здався їй таким великим, всередині бігали люди усі заклопотані та знервовані. Ніхто навіть не звернув увагу на дівчину, не хотів допомогти. Дівчина поїхала до кас, коли відчула як її візок хтось штовхнув в бік, тоді перед нею встали так наче її  не було в черзі. Вже розлючена дівчина мало не плакала знову, Коли позаду неї почула голос.
- Не пролізти,- промовив старик поглянувши на неї, дівчина підняла очі.
- Ага ще пак ніхто не дає входу всі штовхаються, і відбиваються,
- Тоді я тобі допоможу, що потрібно?- мовив чоловік поправивши свої вуса.
- Білет в Франківськ,- коротко відповіла дівчина.
- О, сама подорожуєш і не страшно, всяке може статися,- він ще щось хотів до дати, але дівчина вдала що не чула іронії в його голосі.
- Та я знаю,- не давши йому говорити промовила Настя.
- Добре, який?- спитав дідусь,
- Якщо хватить то на швидкий.- відповіла дівчина.
- Добре чекай зараз,- промовив старий. Дідуган рушив до каси, саме на якій було менше людей, він підійшов до касира показавши на дівчину рукою.
- Під’їдь суди,- сказав він. Настя за мить була коло нього, старий знову промовив,- Паспорт твій,
- А точно. Ось він, - Настя витягла його з сумки, подала йому в руки.
- Ви не ходите?- промовила дівчина на касі, вона похитала головою що ні,
- Ясно. А інвалідність є, тоді буде дешевше.
- Ще ні,- заперечила вона,
- Тоді в плацкарті, є місце, двісті дев’яносто гривень,- промовила жінка,
- Добре.- ледь усміхнувшись сказала Настя,
- За чотири години ви будете в Івано-Франківську, поїзд вирушає за двадцять хвилин, - почала говорити далі, Настя відала гроші, отримавши свій заповідний білет,- зараз вас завезуть до поїзда.