Брехня

Брехня
 

            Сидячи за своїм звичний обіднім столом, це дошка яку їй подавала на ліжку, дівчина дивилася на нову страву, цього разу це була не гречка. Настя лише торкнулася до страви, піднявши ложку опустила в низ. щось апетиту в неї не було. Колупаючись на тарілку, вона споглядала час від часу в вікно. На жаль сьогодні їй не можна ставати з ліжка буз потреби. Тому нині вона мала право лише поїхати на процедури, і весь день провести в ліжку. Настя ледве дивилася в тарілку, яка була ще повною, та їсти не хотілося, вона поклала ложку на тарілку відклала в бік.
- Вам потрібно їсти, сили набиратися,- мовила медсестра яка принесла і весь час стежила за дівчиною.
- Дякую та я не голодна, зовсім щось не хочу,- заявила Настя ще раз подивившись на тарілку.
- Може вам принести щось інше?- перепиталася жінка.
- Та, ні, подайте краще телефон,- попросила Настя, медсестра підійшла до столу де лежав телефон дівчини. - і якщо можна забрати ці всі квіти,- поглянувши на букети.
- Чому?- спиталася медсестра,
- Не знаю. Просто все загороджують,- відповіла Настя поглянувши на пропущені виклики, їх не було. Медсестра виконала прохання Насті, і забрала всі квіти залишивши вікно пустим. Дівчина ясно бачила все що на вулиці. Сніг почав танути, і майже вже його не було, залишилися там пусті дерева з гілок. Вона лягла на ліжко, поставивши телефон коло себе, вона просто дивилася в нікуди. Час йшов, хвилини бігли, і ставало нудно з кожною секундою.
            Можливо і так би сиділа собі без якої справи, як що то телефон не заграв, через це схопившись різко вона машинально почала шукати телефон. Який був коло неї. Настя взяла його досить швидко, почувши знайомий глос який чекала почути усміхнулася.
- Привіт!- голос Данила звучав в телефоні.
- Привіт,- відповіла, голос її просто слово проспівав,
- Як ти?- спитав Данило, він говорив чітко так наче фразу завчив.
- Та лежу, нуджуся, а ти?- запитала відповівши, Данило не квапився з відповіддю. Хлопець не наче чекав на щось.
- Я, на роботі. Ось обідаю. Стільки справ на валилося одразу,- промовив він знову зробивши довгу паузу.
- О, шкода, а я тебе чекаю, - відказала сумно дівчина.
- Я теж скучив та справи не дають мені часу приїхати до тебе, але – промовив він знову зазвучала тиша в трубці, Данило не відзивався кілька секунд,- але я приїду, і ми поїдемо коли ти станеш на ноги у Францію,
- Франція!!- вигукнула Настя, як же давно вона хотіла побувати в Парижі, з самого дитинства. Лише Данило сказав це слово як в неї на серці стало тепло.
- Так, в мене там є друг, він каже що весною там просто чарівно,- продовжив чоловік.
- Я дуже б хотіла там бути, та на жаль це єдина країна в Європі де я ще не була.- додала дівчина присівши.
- Нічого поїдемо, Настя, а що в тебе там, як справи?- спитав хлопець,
- Добре. А до речі..- згадавши вигукнула про слова мами.
- Тебе на, на суд часом не викликають, а то мені сказали що Роман якісь там фотографії як докази того що я зустрічалася з тобою раніше,- спитала Настя, Данило нічого не відповів він мовчав, а Настя продовжила запитувати його,- там фотографії наші з моря, і з наших зустрічей. Чогось Роман вважає,
- Так щось таке пригадую,- відповів Данило коротко.
Зі словом пригадую Насті стало якось ніяково на серці, вона не могла нічого сказати, а ось Данило напрочуд тепер говорив багато.
- Мені прийшла повістка виступити як свідок. По твоїй справі,- почав він,- я ще здивувався для чого це. Спершу вирішив не йти, та ось в середу з мушиний йти, чому ти мовчиш,
- Просто ти скажи все що знаєш всю правду. А то мені стає якось дивно коли дізнаюся що хтось ще вимішаний в це, ти ж зовсім не розумієш який Роман брехун,- додала дівчина без іскорки в голосі.
- Та не бійся все буде добре я скажу все як є,
- Я віру тобі, ти не брешеш і вже завтра все стане на свої місця,- мовила дівчина почувши в його голосі нотку якої раніше не було.
- Ти будеш присутня на суді, ?- раптом спитав Данило, Настя не знала як йому пояснити те що завтра буде, тому сказала як є,
- Буду,
- О тоді зустрінемося завтра, я не хочу говорити про суд, тому розкажи щось?- сказав Данила,
- Я навіть не знаю. - соромилася Настя, хоча з нею таке бувало рідко, вона не могла нічого сказати тому вирішила імпровізувати.
- Ну мені робили операцію.
- О це добре,- вигукнув сухо чоловік.
- Я вже відчуваю трохи свої ноги,
- Класно, це значить що ти скоро будеш ходити,- спитав він,
- Так,- навіть і не думаючи Настя усміхнулася, - я рада,
- А який я радий, о в мене є плани на новий рік,- сказав чоловік зробивши не велику паузу,- він же скоро.
- Плани!!- вигукнула дівчина знову, які плани чому вона чує про них лише тепер.
- Так. Є кілька квитків, на вечір,
- Який?- спитала Настя.
- Це щось як би балу,- відповів не чітко Данило,
- Бал, танці, вальс. - вигукнула Настя.
- Ага,
- Я згодна,- відповіла Настя.
- Тоді я приїду за тобою, але ще до цього є час, думаю ти вже ходитимеш,- сказав Данило.
- Як ти, рани гоїлися, перебила вона його, чомусь сильно їй захотілося спитати про це,
- Та кілька подряпин,- відповів хлопець явно не бажаючи говорити про цей випадок.
- Я бачила їх,
- Добре синці ще є, але рани гоїтися, не переживай,
- Мені шкода що так сталося, і дякую тобі за квіти які ти приносиш мені що дня,- сказала Настя.
- Квіти?- спитався Данило не розуміючи про що його здивування в голосі привело до тями замріяну дівчину.
- Ну кур’єр квіти, з записками, ти що забув,
- Ні я добре пам’ятаю, але квіти, ні я лише робив так раз, знаю що ти не дуже їх любиш,- промовив він,
- А тоді. - зніяковіла Настя, вона не розуміла де правда, а де брехня, ж Данило ще вчора говорив що від нього,
- Може це якась помилка,- промовив він,
- Можливо, хто знає,
В палату хтось по стукнув, Настя відклала телефон, промовила.
- Проходьте!- вигукнула.
            Клямка дверей відкрилася і на порозі з’явився маленький хлопчик, в ньому вона впізнала Олеся. Малий тримав в руках не великий букет з ромашок, за ним зайшла в плату закриваючи за собою двері Саша, яка тримала сумку в руках, а другу руку на телефоні. Саша була вся в білому, від голови до ніг, шубка точно не для такої погоди. Настя підняла телефон і промовила до Данила.
- До мене тут прийшли,
- Хто?- поцікавився хлопець,
- Саша, я маю кидати,
- Тоді па люблю тебе сонечко,- він вперше сказав на неї сонечко, навіть Роман ніколи такого не робив, це стало якось підозріло. Настя поклала телефон, в сторону підтягнулася щоб сісти. Саша поставила усміхаючись пакет який витягла з сумки на коліна дівчині, і підсунула крісло для Олеся. Хлопчик заліз на нього і встав, він простягнув не велич кий букет в руки дівчині, Настя взяла його засміявшись. Олесь подивився на маму, а тоді на Настю, і промовив своїм низьким дитячим голосом.