Дощ зі проясненням

Дощ зі проясненням

Заваривши міцної кави, Настя сіла за стіл прихопивши зі собою тарілочку з печивом, хоча вона не хотіла їсти. На сьогодні вона мала одне з багатьох важливих завдань які часто відкладала на потім, та склалися так обставини, то потрібно було діяти швидко щоб встигнути все за один день. Коли вона почала почуватися більш бадьорою, і сон кудись подівся дівчина почала. Настя пішла до своєї кімнати, витягла з валізи чорну блузку і штани. Вийшовши з дому біля одинадцятої години дня, Настя пожалкувала що випила всі чотири склянки кави, від якої голова почала тепер йти кругом. Та відкладати знову поїхав до брата на кладовище дівчина не збиралася. Вона так давно не навідувала його що тепер просто обов'язково мала приїхати до нього на Яківське кладовище. Приїхала вона за годину. Поки знайшла місце для паркування, пройшло ще кілька хвилин. Настя запаркувала машину на приватній стоянці від кладовища метрів з двісті.
            Побачити Данила який йшов з кладовища було надто не очікувано для неї, від чого вона зупинилася на місці кліпаючи. «Що він там робить» одразу ж подумала Настя, та якось не помітивши що вона зупинилася. Скільки часу вона тут не була, за життя вона бувала тут часто, коли Роман появився в її житті вона не навідувалася до брата так часто як би їй цього хотілося. Настя пам’ятала про нього дуже сильно, а ще не на днях він приснився їй, він просив щоб вона прийшла в гості.
Данило помітивши дівчину почав швидко підходити до неї, поцілувавши її в щоку, усміхнувся.
- Привіт - промовив він, його очі як завжди світилися.
- Привіт,- відповіла невпевнено кліпаючи дивлячись з під лоба на нього.
- Ти мене переслідує, лише подумаю про тебе, а ти вже тут,- засміявся взявши її руку.
- Ні, - заперечила відмахувавши рукою,
- Ні!- повторив хлопець очікуючи трохи іншої реакції від подружки.
- Я приїхала на відати брата.- нарешті мовила дівчина після короткої паузи видихнувши.
- Він десь тут проживає?- спитав хлопець. Оглядаючись, Настя нахмурившись помахала головою що ні, а тоді коротко відповіла.
- Ні!- заперечила поглянувши на нього.
- Тоді може ви маєте тут зустрітися?- знову продовжував догадуватися хлопець.Невже він не пам'ятає подумала дівчина.
- Ні, він похований тут,- швидко промовила Настя, Данила взяв її за руку,
- Співчуваю, може хочеш щоб я побув з тобою,- одразу промовив чоловік, Настя була би дуже рада залишитися в цьому моторошному місці не сама.
- Якщо ти нікуди не спішиш,- нарешті мовила дівчина піднімаючи очі на нього.
- Ні я саме зробив всі свої справи.- заперечив він.- за одно розкажеш мені про свого брата,
- Добре, але спершу потрібно піти за квітами,- промовила Настя, пропустивши крізь вуха те що Данило забув про що вона розказувала. Може він мав багато іншого в голові тому і не пам'ятав.
- Я не знаю де можна купити квіти?- взявши за руку дівчину промовив до неї.
- Я знаю,- коротко відповіла знову без настрою.
- Часто приходиш?
- Ні, я була тут в останнє рік тому,- сказала Настя, Данила взяв її за руку. Вони обминули ворота йдучи вздовж дороги, саме там був магазин квіті. Настя підійшла до братових улюблений роздивляючись їх, це помітила продавщиця.
- Вам підказати щось?- одразу опинилася коло дівчини.
- Скільки коштує букет лілій?- тикнувши пальцем на потрібний їй.
- Залежно скільки квітів, вам на подарунок, чи весілля.
- Мені брату.
- Куди?
- На кладовище,
- Тоді я вам дам букет з восьми,- швидко промовила жінка.
- Дякую і якщо можна дві свічки,- не піднімаючи голови на неї відповіла.
            Купившись вони вернулися, Настя раптом зупинилася коло воріт. Перш ніж зайти, вони поцілувалися Данило нахилився раптом потягнувши її до себе. Настя навіть не встигла нічого зрозуміти, коли вони вже йшли вузькою доріжкою на цвинтар. Всі могли були старі, Настя йшла досить в впевнено дорогою. Потім звернула в ліво, і пішла по траві. Хлопець ледь встигав за нею. Коли він наблизився то вона стояла вже коло могили.
Могила була з мармуру, з боку били два янголятка, а на пам’ятнику, велика плита. На якій було зображено хлопчика років десяти. Данило не підходив близько, а Настя навпаки пішла в притул, поставила квіти, і почала запалювати свічки. Настя доторкнулася до пам’ятника і щось прошепотіла чого Данило не міг розібрати.
- Я прийшла. Ти хотів мене бачити. Вибач що так довго не приходила, але я не могла ти знаєш скільки на мене наварилося. Доросле життя важке, важче чим ми думали,- мовила дівчина розглядаючи фото брата який уважно спостерігав за нею.
            Настя сказала відійшла, не далеко навпроти могили стояла лавка, вона була закрита скоком, видно мама досі її не зняла ще з минулого року. Піднявши її дівчина сіла коло неї, Данило присів поруч. Хлопець довго мовчав, оглядаючи пам'ятник. Та слова самі зірвалися з нього. Навколо нікого не було тому коли він промовив перше слово йому здалося що він сказав його за надто голосно.
- Вибач я не знав, що в тебе був брат, він милий..
- Так,- відповіла поглянувши на фотографію.
- Красивий..
- Ага..- киваючи відповідала машинально дівчина.
- Що сталася?- спитав він, але Настя довго мовчала вона просто не говорила нічого, коли нарешті Данило почув тихо.
- Це було давно,
- Чому він помер?
- Данило я мало кому це розповідаю, навіть Роман не знав, до поки йому не сказала мама, він не схвалював що я ходила до брата, пройшло понад десять років.- Говорила Настя, не знаючи що зробити, він взяв її за руку стиснувши у своїй долоні, Настя усміхнулася поглянувши на Данила.
- Це довго, пояснювати.- сухо сказала,
- Думаю я не спішу,
- Тобі я віру, і довіряю. – дивно, але чомусь Данило обернувся після цих слів від Насті.
- Що таке?- помітивши дивну реакцію чоловіка запитала дівчина.
- Нічого, просто щось в око попало здається,- притуливши палець до щоки промовив.
- Десять років тому, коли ми відпочивали в бабусі, тоді вона жила в Криму, а
- у великому будинку, щось багатоповерхівки?.- переправив він.
- Так правильно, це сталося п’ятнадцять років тому, йому би було зараз як мені, я навіть уявляла собі який би він був гарний.
- Ви були близнятами?- знову запитав хлопець.
- Так, народилася трійня, ми з Лідою чисто близнята, а хлопчики був хоч і близнюком, та не дуже подібний, хоча мама казала що він більше подібний на мене.
- Він був гарний, в дитинстві напевно ви виглядали однаково,- не підібравши краших слів  мовив чоловік.
- Будемо в Франківську покажу тобі фотографії,- відказала дівчина відчуваючи як стає сумно.
- Добре, але точно десь через два або три тижні я їду в відряджання,- раптом промовив хлопець.
- а.. добре,- розгубившись спершу почути так відповідь промовила дівчина кліпаючи.
- Продовжуй,
- Той день я ніколи не забуду. - промовила Настя очі чомусь її засльозилися, вона ледве стрималася щоб не заплакати.
- Нічого якщо тобі буде так легше, можеш не говорити.
- Ні все гаразд, - промовила продовжила говорити. – в той день, о який то був день, сонце так пекло класно, ми були на канікулах це було в дворі дому, ми гуляли з братом а,- вигукнула як згадавши щось, раптом зупинилася.
- А, це що?- повернувшись до дівчини запитав Данило.
- Ну в той день ти не думай ми з сестрою ще тоді були дружили, але вона ж Ліда, ми з братом завжди гуляли тому і тобі були разом, а вона десь тинялася вчергове.
- Я нічого й не говорив,- перебив Данило, Настя насупилася, вона не любила коли її перебивали.
- Ну ми гуляли собі спокійно, як завжди бася сказала щоб ми прийшли на обід до дому, ми знали що було пройти, кілька хвилини перейти велику дорогу.Яка розділяла двір і будинок. Саме на ній і збила нас.- ледве далися останні слова, Данило поглянув на неї.
- НУ,
- Ми спокійно собі йшли нічого, не мало бути, я досі не розумію звідки взялася ця машина, ми любили йти за руки, тому коли стався удар нас двох роз’єднало, брата потягло під машину, він був важчий, а мене підкинуло в гору я пролетіла через машину. – Настя зупинилася на цьому,
- Продовжуй.- чекаючи продовження Данило уважно дивився на неї.
- Знаєш що цікаве, те що машина була досить не новою, і дивно чому вона так їхала. Брат опинився під нею, шофер навіть не загальмував тому брата розчавило, він помер на місці, мене ж відкинула на кілька метрів від тіла брата, я лежала коло тротуару. Всі дорослі які були на площадці побігли до нас, двоє чоловіків, які любили пиячити погнали за машиною.
- То ти залишилася жива?- наче констатуючи факт промовив чоловік.
- Так, але мій сан був критичним. Я сильно вдарилася в голову окрім того був пошкоджений хребет мене завезла швидка я потрапила під ніж одразу, операція була довгою, а сон мій ще довшим. Я прокинулася після тижня коми. Брата на той час вже поховали,- Настя знову зупинилася вона не хотіла говорити, з очей потекли сльози, Данило обійняв її.
- Все добре, чуєш ти тепер не сама і до того,- він не знайшов потрібних слів.
- Коли я дізналася що його більше не має не розмовляла ні з ким. Та потім довго приходила до тями. Мама і батько просто поїхали в Лондон я лежала в лікарні цілий рік, там мріяла побачитися з братом, болі в спині були сильні. Але час лікує, і гроші роблять своє.
- Я вбивцю було покарано,
- А це ще довше.- промовила Настя видихаючи.
- Розповідай,
- Його звали Віктор,- мовила дівчина згадуючи вбивцю їй стало боляче.
- Того хто скоїв аварію?- запитав чоловік.