Розділ 8

Сергій вдягнув свій найкращий костюм. Уникаючи погляду, Марина допомогла йому зав’язати краватку. Сергій взяв її руку і поцілував:
- Дякую тобі.
- Немає за що?
- Ні, є. За вірність, за розуміння і підтримку. За любов.

Марина подивилася на Сергія:
- Ти мав мені сказати відразу. Не єпископу. Мені. Твоїй дружині.
- Знаю. Пробач.
- Я підтримаю тебе у всьому. Але більше ніколи не приховуй від мене нічого.
- Гаразд.

Вони обійнялися і кілька хвилин стояли в тиші а потім вийшли з квартири.

Тьмяна лампа над дверима освітлювала лише не велику ділянку перед під’їздом. Дощова завіса колихалася від поривів вітру. Марина розкрила парасольку.
- Не надто Різдвяна атмосфера, - сказала вона.

Оминаючи калюжі, й ховаючись під парасолькою, вони дісталися старенької іномарки. Автівка знехотя завелася й поволі викотилася на дорогу. Великі краплі рясно заліпили всі вікна. Двірники невтомно змітали їх з лобового скла.
- В дитинстві я вірила, що на Різдво може статися будь-яке диво, - сказала Марина, задумливо дивлячись у темне вікно. –Я з нетерпінням чекала ранку, щоб побачити свій подарунок. Це передчуття чогось казкового, було таким же ж чарівним, як і подарунок. Зараз я відчуваю те саме. Можливо завтра станетьсядиво.
- Яке?
- Щось таке, що змусило б тебе залишитися пастором.
- Нажаль ми виросли і наші батьки не можуть покласти подарунки під ялинку.
- У тебе феноменальна здатність знецінювати віру.

Сергій хотів їй заперечити,але стримав себе, щоб не розпочинати сварку.У Марини задзвонив телефон.
- Слухаю, Галина Іванівна, - Марина переклала телефон в іншу руку. – Заспокойтеся. Не плачте. Коли він пішов?
- Що трапилось? – запитав Сергій.
- Степан пропав. Вона хоче щоб ми приїхали.

Сергій подивився на годинник. До зустрічі залишалося півгодини.
- Хай викличе поліцію.
- Уже. Вони сказали, що шукатимуть, але вона все-одно переживає.
- Ми ж поспішаємо.
- Зупинися тут я піду до неї.
- Не вигадуй. Подивись на погоду. Де ви будете його шукати?
- Я хоча б побуду з нею.

Сергій зітхнув і повернув у темний провулок.
- Галина Іванівна, ми скоро будемо у вас, - сказала Марина.

Поблукавши спальним районом, вони зупинилися у дворі між трьома старенькими двоповерхівками. В під’їзді пахло сигаретами. Жовте світло лампочки відбивалося на вичовганих бетонних сходинках.
- Мариночка! – вигукнула Галина Іванівна крізь сльози, коли вони зайшли в квартиру.
- Не плачте Галина Іванівна. Степан і раніше зникав але завжди повертався.
- Та не в таку погоду і не так довго. Зранку він пішов до сусіда грати в шахи, але так туди і не дійшов. Я схаменулася тільки пообіді.
- Куди він міг піти? – запитав Сергій.
- Стьопа любить ялинки. Ми були вчора біля обласної адміністрації. Він так радів. Просив у Бога снігу на Різдво.
- Ми поїдемо туди й пошукаємо його.
- Є ще одна ялинка на ринковій площі, - сказала Марина. – Там відкрили Різдвяний ярмарок. Це тут неподалік.  
- Ви їдьте до адміністрації, а я піду на ринок, - сказала Галина Іванівна.
- Ні, - заперечив Сергій, і віддав Марині ключі. – На ринок піду я, а ви їдьте до адміністрації.
- Візьми парасольку, сказала Марина.

Сергій кивнув і вони вийшли в ніч.