Розділ 7

Юрій працював в офісі але про справи думав мало, очікуючи дзвінка від Віктора Івановича. О другій годині, Юрій не витримав і набрав його сам.
- Слухаю.
- Вітаю, Вікторе Івановичу. Це знову Назаренко.
- А, вітаю, Юрію. Я мав подзвонити але роботи багато. Вибачте.
- Не переймайтеся. Я розумію.
- Ви були праві. Вчора у Дениса справді були проблеми. Але їх швидко вирішили.
- Не може бути! – вирвалося у Юрія.
- Сьогодні компанія Дениса почала виконувати контракт. Буду радий співпраці наступного разу. До побачення.

Юрій повільно сів за стіл і втупився в телефон, ніби сподівався почути від нього пояснення. Отямившись, він знову набрав номер під ім’ям Матвій.
- Так, - відповів втомлений голос.
- Що відбувається? - Юрій стримувався, щоб не закричати.
- А що відбувається? А, ти про виставу? Генеральний продюсер усе відмінив.
- Який ще продюсер? Ти обіцяв тиждень.
- Мої повноваження обмежені. Як начальство сказало, так я і зробив.
- Я дав вам, - Юрій замовк. – Я дав вам величезного торта.
- Ми його з’їли за твоє здоров’я. Вибач. Маю бігти. З Різдвом тебе, друже.

Юрій гепнув по столу так, що підстрибнули папери. Він зірвався на ноги і пройшовся від вікна до протилежної стіни, відчуваючи себе рибою у маленькому акваріумі. Гнів тиснув на нього до темноти в очах.
- Я тобі влаштую веселі свята, - Юрій вдягнувся і вибіг з кабінету.

Автівка зірвалася з місця й завихляла на слизькій дорозі. Юрій крутив кермо, вирівнюючи машину. Інші водії сигналили йому і показували жестами, що вони про нього думають. Наполегливо дзвонив телефон.
- Алло!
- Ми вже чекаємо, - сказала Настя.
- Ти про що?
- Їхати купувати самокат.
- Я зараз зайнятий.
- Знущаєшся? Бодя з самого ранку про це тільки й говорить.
- Поїдемо завтра.
- Мені набридло тебе вигороджувати. Я дам трубку, а ти йому сам скажи.
- Що ти від мене хочеш?! Я працюю як проклятий, щоб прогодувати сім’ю! Сказав завтра, значить завтра, - Юрій урвав зв'язок, не дослухавши дружину.

Щоб скоротити шлях, він звернув на дорогу, яка пролягала через закинутий парк. Їхав швидко, але його обігнало інше авто і несподівано загальмувало. Юрій зреагував не достатньо вчасно.

Його добряче смикнуло від удару. Навіть у салоні, він почув хруст скла й скрегіт металу. Все завмерло. Настала тиша. З авто, яке він ударив, вийшли двоє дебелих чоловіків.
- Зараза, - Юрійвийшов їм на зустріч.

Холодний дощ відразу загорнув його у сірий саван. Важкі краплі витанцьовували на дахах автівок, розкидаючи дрібні бризки. Троє чоловіків мовчки подивилися на поламані бампера і розбиті фари.
- Хто тебе їздити вчив? – прохрипів чолов’яга з темною щетиною.
- Ви самі підставились, - сказав Юрій.
- Семене, подивись, який борзий, - сказав чоловік, глянувши на свого товариша. - Платити зараз будеш?
- У мене страховка.
- На біса мені твоя страховка? Готівку давай. Десять штук баксів.
- Десять тисяч?! Тут роботи максимум на двісті доларів. Я викликаю поліцію.

Не встиг Юрій дістати телефон, як Семен вдарив його в груди. Юрій упав біля свого авто, судомно хапаючи ротом повітря.
- Спокійно, дядя, - Семен забрав телефон і гаманець з водійськими правами. – Шнур, а він і справді борзий.
- Що тут у нас? – Шнур гортав фото на телефоні. – О, яка краля. Твоя дружина? Може мені з нею познайомитись?

Юрій кинувся на нього, але Семен відкинув його ногою. Голова глухо вдарилась об дверцята авто. Перед очима поплив туман. 
- Зустрінемось сьогодні, о восьмій вечора, біля покинутого ТРЦ, - сказав Шнур, махаючи документами Юрія. – Якщо не привезеш гроші, я знаю де знайти тебе і твою сім’ю. Не лежи на землі. Холодно.

Шнур і Семен поїхали разом з його документами.