Глава 8

Адам

 Сьогодні була така погана погода, що одне з дерев упало прямо на дроти електропередач. Через цю аварію, у всіх будинках не було ні зв'язку, ні світла.

 - Оо ні, ні, ні! Мій телефончику не вмирай! 

 - Макаре, що ти робиш? 

 - Ти не розумієш! Я не можу без свого телефону?!

 - Інколи мені здається, що він тобі потрібен більше ніж я, і любиш ти його більше ніж мене.

 - Не верзи дурниць. Ні, ні, ні, один відсоток, - Макар, як в театрі актори, впав на ліжко, ніби його вдарили ножем прямо в серце.

 - Як добре що я не такий і в нас часто проблеми зі світлом.

 - Сину! - мама, яка недавно пішла до сусідки щоб взнати чи надовго вимкнули електрику нарешті повернулася, - збігай будь ласка до магазину, купи сірників. Схоже на цей раз ми не відбудемось й двома днями. 

 - Добре мамо, вже біжу! - я пішов їй назустріч, - прошу займи чимось цього раненого лицаря, - сказав пошепки я мамі на вухо і пішов шукати свій плащ.

 Нажаль дощ ще не закінчився, але хмари відступали. Через те що зв'язку не було вже кілька годин, я не знав чим займалася Єва і чи вона взагалі вдома. Тому, переймався страшенно. Вчора ми провели вечір дуже весело: грали в ігри, розказували історії з дитинства. Звичайно, атмосфера залежала й від Макара, який ніяк не міг наговоритися і постійно запитував у Єви як їй спілкуватися з таким відлюдьком як я. Якби я міг, прибив би його на місці. Але не зважаючи на його спроби зробити щось не так, усім було і без того весело. Та не тільки через це. 

 Хоч погода бажала бути кращою, настрій все ж був піднесений вище неба...

Вечір минулого дня 

Єва

 - Все хлопці, бувайте! Мені пора йти. Була рада познайомитися, Макаре. Дякую за прекрасний вечір.

 - Я проведу, - обізвався Адам.

 - Ні, не треба. Я й сама дійду.

 - По-перше, - почав виховувати мене він, - уже десята година вечора, по-друге сонце вже зайшло, а це означає що на вулиці темно і можливо прохолодно, ну і по-третє, ти дівчина

 - Не зрозуміла, - перебила його я, - а до чого тут те що я дівчина. Ти натякаєш на те що я боюся? 

 - Боже, Єво, до чого тут це! Просто ти гарна, молода дівчина, яка о десятій годині вечора йде сама по вулиці... Сьогодні п'ятниця, отже багато хто після роботи пішов до бару чи ще кудись в подібне місце 

 - На що це ти натякаєш? 

 - Господи, боюсь я щоб до тебе не чіплялись, розумієш? - виговорився Адам і тут же став червоним як буряк, - вибач...

 - Нічого, тепер зрозуміла! - усміхнулась я. Мені було приємно що Адам переживає за мене. Чесно сказати, від його слів я теж вкрилась ледь помітним рум'янцем

На вулиці було доволі тепло що було рідкісно для такої пізньої години. Але як і казав Адам, сонце вже зайшло. 

 - Що ж ходімо, - усміхнувся він, і пішов до воріт.

 Ми йшли повільно, не поспішаючи. І ось, пройшовши п'ять хат, я зупинилася.

 - Адаме, я забула в тебе кофту! Йдемо назад.

 - Зачекай, давай я швиденько збігаю по твої речі а ти постоїш тут, під деревом, зачекаєш. Не йди нікуди, я швидко.

 - Куди ж я піду! - гукнула я йому в слід.

 Чи то через вітерець, чи, можливо через темінь, але по спині побігли мурашки. Якось неспокійно мені стало, і не дарма.

 На зустріч мені, з того боку вулиці йшло двоє юнаків. Одразу було зрозуміло, що вони вживали алкоголь, адже навіть від легкого коливання вітру, їх несло то вперед, то назад. Один обійняв другого за шию, і щось весело намагався пояснити...

 Я сховалася під дерево, і надіялась на те, що вони мене не побачать. Але, як каже моя бабуся - "Не втечеш від лиха, що тобі судилося". Ці двоє, підійшовши трохи блище зупинилися.

 - О, Яне, дивись яка краля. Дівчино, а не хочете скласти двом молодим красивим хлопцям компанію? - гикнувши сказав той, що тримав товариша за шию.

 - Ні, дякую, я відмовлюся від пропозиції.

 - Слухай, мала, не соромся. Ми з Лук'яном файні хлопці. Ходи до нас, ми тебе під своє крило візьмемо, - сказав другий, і, вирвавшись з лап свого "друга", попрямував до мене. Він взяв мене за зап'ястя, і потягнув за собою.

 - Пусти мене, що ти робиш?! - я намагалася вирватися, як раптом, хтось штовхнув цього недо-джентельмена і той упав на землю. 

  - Чи тебе не вчили, що чіплятися до самотніх дівчат заборонено?! - грізно відповів мій рятівник.

 Я повернулася і побачила перед собою Адама. Його лице було червоним, очі посилали кривднику іскри, губи були здатні у тонкі лінії, а брови насуплені. Він був дуже злим, таким я його ще ніколи не бачила. Раптом він обернувся до мене, і лють замінило занепокоєння.

 - З тобою все нормально? - запитав він, з провиною в очах.

 - Все нормально, - сказала я якомога лагідніше, щоб ситуація не переросла в бійку.

 Він обернувся до кривдника, і його лице знову палало люттю. Яну якраз допомагав підвестися його товариш. Адам закрив мене собою.

 - Слухай, ти взагалі хто такий. Іди куди йшов, не твоя це справа.

 - Ще й як моя. Вам потрібно усвідомити урок, що через те що ви щойно зробили, можна не мало отримати.

 - Пацан, яке тобі діло до цієї кралі? А? Ти її брат, сват, персональний захисник?

 - Я її хлопець, - твердо промовив Адам. Моє серце швидко відгукнулося на його слова. Я усміхнулась, десь глибоко в душі розлилося таке приємне тепло, а метелики в животі хотіли вирватися на зовні.

 - Що, серйозно? А, ну тоді сорі, пацан. Ми зайнятих не чіпаємо. Весело вам провести час.

 - Приношу великі вибачення, - сказав Ян і поклонився, ледь не впавши, - вибачайте, мусим йти. Красуне, а в тебе непоганий захисник.

 - Валіть вже звідси! Інакше я себе стримувати не буду!

 - Та йдемо, йдемо, - сказали юнаки і пішли кудись дорогою.

 Занепокоєний Адам швидко обернувся до мене.

 - Єво, ти як? З тобою все добре? Ти ціла? Вони нічого тобі не зробили? - він взяв мене за руку, і побачив невеликий синяк на зап'ясті, - Це все я винен, не потрібно було тебе кидати тут, якби я на кілька хвилин спізнився...