Глава 7

Адам

 Сьогодні був прекрасний ранок. Умившись, я пішов на кухню щоб поснідати.

 - Доброго ранку, мамо, - сказав я і чмокнув її в щоку, - що на сніданок? 

 - Вівсяна каша. І корисно, і по погоді.

 - Згоден, - я посміхнувся і вирішив переглянути повідомлення що під ранок зібралися в телефоні. Мама тим часом пішла на ґанок пити лавандовий чай. 

 Серед мільйону спаму і реклами не знайшлося нічого цікавого. І от, коли я вже хотів відкласти це заняття на потім, телефон зазвучав приємною мелодією. Звичайно, я подумав що це Єва і обличчя саме по собі усміхнулося. Між нами точно щось є, я це відчуваю. Але, на жаль, дзвонила не вона. Хоча мій співрозмовник теж викликав у мене неабияку усмішку.

 - Ало 

 - Ало, Адаме, невже це ти?

 - Привіт, друже. Радий тебе чути, як ти там?

 - Та живий, розумієш, місто на голову давить.

 - Розумію, то чому ж все таки в таку рань? Не хочеш часом приїхати у гості. І мені весело та і мама, впевнений, не буде проти.

 - Як з язика зняв. Що ж, Адаме, чекай в гості.

 - Ти зараз серйозно?!

 - А ти що думав, я жартую? Е ні, сам запросив, тепер не відчеплюся.

 - Я тільки радий. 

***

 Автобус під'їхав до зупинки і з нього вийшов хлопець середнього віку. Високий блондин з голубими очима, одягнений у широку футболку та шорти, і з невеликою сумкою в руках, як завжди гордо усміхнений на всі зуби. Це його стиль. Він завжди таким був, скільки його пам'ятаю...

 - Адаме, яка зустріч. Сто років тебе не бачив!

 - Макаре, радий зустрічі! Як доїхав? - ми обмінялися дружніми обіймами.

 - Ех, гірські дороги ще той атракцііґон, але загалом нормально. Краще скажи, чим ти тут займаєшся? Напевно, місця собі не можеш знайти. Від нудьги вмираєш? Коли назад до міста?

 Макар мій друг дитинства. Ще коли ми з мамою жили у місті, наші сім'ї добре дружили і Макар частенько міг зі мною не тільки гратися, але й залишався на ніч, щоб ще трохи розважитись. Але коли ми поїхали з того, навіючого спогади місця, наша дружба майже закінчилася. Єдиною втіхою були розмови по телефону та приїзди один до одного на Різдво чи літні канікули. Але навіть з роками він не змінився. Всеодно переді мною постає той впевнений у собі красень з пречудовим  почуттям гумору і манерами столичного багатія. Але десь всередині, він все ж залишається тим самим Макаром якого я знав у дитинстві.

 - То що, коли додому?

 - Тут і є мій дім... - сказав я, й усміхнувся, - я вже звик до життя тут і поки що не планую повертатися назад у столицю.

 - Ех, багато втрачаєш. Там такі гарні дівчата. А яка їжа і розваги.

 - Повір, тут не гірше, - відповів я, згадуючи про Єву. Точно, от телепень. Я ж обіцяв їй, що прийду на Небесну гору сьогодні о шостій. На годиннику 17:40... Клас, приїхали, - Гей, Макаре, не хочеш одразу піти в одне місце, у мене просто не має часу. Це термінова запланована зустріч.

 - А це вже цікаво, - сказав хлопець і на хвилинку задумався, напевно про те, що ж це за така вкрай термінова зустріч у його самотнього друга. Але все ж таки, на його лиці заграла та сама притаманна йому посмішка і він твердо сказав, - А чому б і ні? Час розважитись! Показуй куди йти. Тільки зважай на те, що якщо це якась дурня, то ти отримаєш на горіхи. Я вже три місяці ходжу на бокс, а батько грушу ще не купив. Тож випробуємо тебе.

 - Добре - добре, не скигли. Все буде окей. Ходімо, а то спізнимося. 

  І ми пішли. Звичайно ми спізнилися. Я боявся що Єва пішла додому і можливо подумала, що я спеціально не прийшов. Але вийшовши на Небесну гору, я побачив бажану картину. Єва, з корзинкою повною квітів на колінах, сидить і повільно гойдається у зробленій моїми руками колисці. Йшовший позаду Макар, не одразу зрозумів, що саме Єва і є тією важливою особою, до якої у мене, вже декілька останніх днів, з'явились неабиякі дивні почуття. Тож, поставивши собі за ціль Єву, він попрямував прямо до гойдалки. 

 - І чому така красуня сидить одна - однісінька серед пустого пагорба, - застигла в нерозумінні Єва повернулася до цього фліртуючого дурня і одразу вловила мій погляд спрямований прямо на неї.

 - Та от, чекаю одного забудька що запізнюється, - сказала вона, не зводячи з мене погляду.

  - О, цікаво хто ж цей везунчик. Як можна забути про таке щастя?

 - Не знаю, запитай краще у нього.

 - Та я ж не знаю хто він.

 - Я, - твердо сказав я і Макар з ошелешеним обличчям повернувся до мене, - Єво, вибач. Мусив зустріти цього розумного.

 - Бро, ти не казав що спілкуєшся з красунями, - сказав пошепки Макар і підморгнув мені. Я легенько вдарив його між ребер, - ей, ти чого?

 - Дивися, щоб прийоми боксу не були випробувані на тобі, - сказав я пошепки, але твердо, йому на вухо. На що почув насмішкувату реакцію Єви.

 - Приємно познайомитись, Макар, - він простягнув руку.

 - Єва, мені теж приємно бачити друзів Адама. 

 - Я думав, я один такий екземпляр, - ні, він скоро дограється, - ай, що знову? 

 - Єво, ми можемо перенести розмови на наступний раз, а зараз, можливо, просто підемо до мене їсти шоколадне морозиво?

 - Я б не відмовилася, погода сьогодні чудова!

 - Повністю згідний, - усміхнувся я, на що отримав таку ж реакцію. 

 - Цікаво - цікаво...

 - Макаре, ти щось казав? 

 - Ні, нічого! Ходімо вже швидше! Моя шкіра і так отримала забагато меланіну лише за один вечір.

 - О, так! Я ж зовсім забув! Цей дурень навіть не засмагає. Бачте, королівська шкіра має бути блідою як у смерті!

 - Ей, не псуй перше враження про мене!

 - Та годі вже вам, - розсміялася Єва, - йдемо швидше. Вмираю, так хочу шоколадного морозива!

 - О, ні! Не вмирай! Бо мій друг помре разом з тобою. Як в Ромео і Джульєтті.

 - Що ти верзеш, придурку?! Тобі веселощів мало?! Тікай куди бачиш! 

 Ми всі голосно засміялись і пішли до мене, щоб провести ще один вечір якнайкраще...

***