Глава 1

Єва 

 Могутні сосни пролітали у вікні машини. Їхні зелені віти на фоні похмурого дощового дня здавалися ще більш насиченими. Яка прекрасна пора... Під час зливи, можна настільки потонути в своїх думках, що не помічати і не чути нічого від слова зовсім. Але мене ніхто в цьому не підтримує і тим паче не розуміє що це такий собі релакс...

 Коли у місті стає занадто спекотно, батьки відвозять мене до бабусі у гірське село. Можливо вони навіть не уявляють, яку послугу тим самим роблять мені. Тиша навкруги лише чути, як далеко від хати шумить водоспад на горі. Прогулянка по лавандовому полі теж входить до списку найулюбленіших справ. А поїздки на велосипеді до знайомих за свіжим молоком чи у відділення пошти за листами та газетами, здаються поїздками по романтично - похмурих лісах Словенії...

 У бабусі невеликий дерев'яний будинок, який має два поверхи. Другий можна назвати горищем. Воно і є моєю кімнатою з виходом на балкон, з якого відкривається вид на ліс... Провела там все дитинство...

***

 Коли ми приїхали, бабуся зустріла нас з розпростертими руками для обіймів.

 - Єва, ну нарешті! Як давно тебе не було видно і чути у цих стінах! - бабуся поцілувала мене у щоку радісно посміхаючись. 

 - Мені здається, мамо, що твої хворі ноги зараз станцюють польку від радості, - буркнув тато.

 - Ану помовч, шибенику. Якщо самі мене не провідуєте, то дозволяйте дочці час від часу приїжджати сюди. Що за впертюх, весь у свого батька! - тато закотив очі і повернувся у машину за моєю валізою.

 - А ти права, - шепнула я бабусі на вушко і ми обидві засміялися. 

 Тато дістав мою валізу і ще одну сумку з багажника.

 - Ну що, доню, зустрінемося через місяць? - сказала мама і обійняла мене і бабусю.

 - Тільки місяць? Ох ці ваші роботи і плани. І самі би приїхали відпочити...

 - Побачимось! - помахала я рукою татові, який сідав за кермо. 

 Попрощавшись з батьками, я пішла розкладати речі до своєї "кімнати". Знаючи бабусю, голодною у мене точно залишитися не вийде. Не буду жалітися, вона справді готує дуже смачно, тому можна й потерпіти її "гіперопіку першого дня". 

 - Невже оладки? - прикривши очі я вдихнула цей ніжний солодкий аромат.

 - Відкрию тобі секрет... Твій тато коли навчався у місті, приїжджав сюди тільки заради цих оладок, прикриваючись тим що скучив!

 Я посміхнулася і сіла наминати смачнючі оладки. Поївши, допомагаю бабусі прибрати зі столу та вимити тарілки.

- Ти, напевно, втомилася. Піди приляж, я сама впораюсь.

- І як ти ще не зрозуміла, бабусю. На мене ці твої прохання не діють ще з десяти років. Нагадаю, мені сімнадцять.

- Та знаю я, але ж це правда. Батьки, напевно, виснажили тебе усіма цими клопотами. У самих бозна що на роботі, щей до тебе мають діло. Навчання контролюють, хатні справи, хоббі та інше. Краще б до мене тебе частіше привозили. Знали б вони, яка ти тут усміхнена, щаслива й спокійна. 

 Так вона була права. Ці офісні працівники контролювали все сімейне життя як на роботі. Ми жили ніби за графіком. Цей ритм життя не був моєю комфортною територією...

- Про кого ти говориш. Вони давно забули слова усмішка та спокій. Робота, бізнес. Не пам'ятаю коли востаннє бачила маму вдома просто у халаті, а батька за вечерею.

- Не дай Боже вони і з тебе таку зроблять. Тьху...

- Не переживай не на ту напали. 

 Я посміхнулася сама до себе. Бабуся права, батьки контролюють кожен мій крок. Вони хочуть щоб я була досконала: успішна, багата, впливова. Та чи треба це все мені? Звичайно що ні. Якби мала можливість, переїхала б зі свого двоповерхового "готелю" у просту двокімнатну квартиру. Та ще рано, ще встигну. А поки, можу насолоджуватися спокійним життям у гірському бабусиному селі...

***

 Трохи полежавши у своїй кімнаті і подумавши про майбутні плани на день, я піднялася з ліжка і підійшла до валізи що стояла у кутку. Вийнявши звідти джинсові шорти і футболку в з квітами, я пішла переодягатися. Вдягнувшись, я спустилася на кухню аби взяти чогось смачненького на прогулянку. Взяла зі столу оладки і набрала у пляшку води з колодязя. Поклавши до велосипедного кошика корзинку з оладками та невелику книгу, я поїхала шукати свободу.

 Велосипедні прогулянки по гірських доріжках, що це якщо не насолода? Могутні сосни, такі великі, що здається торкаються небес, і сонце, таке яскраве і водночас маленьке в порівнянні з деревами, пробивається крізь гілки хвої. Під'їхавши до поляни, запахло травою і польовими квітами. Так пахне життя...

 Приїхавши до водоспаду та сівши на великий чорний камінь, я замріялась... Тепле сонце де-не-де пробивалося крізь сосни, тим самим граючись на моєму обличчі. Шум води гіпнотизував та заспокоював, а спів деяких пташок нагадував що розпочалась чудова пора року під назвою літо.

 - Тобі тут подобається? - від несподіванки я ледве не впала з каменя, - ой вибач, я напевно тебе налякав?

 Красивий зеленоокий хлопець з кучерявим волоссям у сірій футболці та легких спортивних штанах присів біля мене і теж тепер вдивлявся вдалечінь. Він був схожим на ... На кого ж він був схожий? Не змогла згадати... 

 Трохи заспокоївшись від несподіванки, я нарешті заговорила до нього.

- Я справді трохи злякалася, але все добре, - усміхнулася я.

- Адам, - сказав незнайомець і простягнув руку.

- Єва, - відповіла я і потисла його руку.

- Красиве ім'я... - посміхнувся хлопець.

- Дякую в тебе також, - відповіла я з усмішкою.

  Мені не дуже вдається знаходити друзів. Усі вважають мене занадто спокійною чи не такою як усі. Тому кожну людину я навчилась відчувати. Адам почував себе вільно та невимушено. Це передавалося й мені.

- То, що ти робиш у цьому всіма забутому місці?

-  Відпочиваю від всього світу... - сказала я та вдивнула ранкове повітря, що пахло свіжістю та хвоєю. 

-  Можливо ти не повіриш, та я також. Це моє улюблене місце. Тут душа наче розслабляється і тим самим дає спокій тілу, - сказав Адам і мені здалося що я знаю його вже дуже давно. Можливо, це просто збіг обставин? А може...