Глава 50. Першими

Ніч після Порожнього монастиря не принесла полегшення.

Вона просто вперше не намагалася прикинутися чимось іншим.

Мертвий сад нижче скелі став для них коротким прихистком не тому, що був добрим місцем, а тому, що втома зрештою завжди знаходить собі форму навіть у руїнах. Вітер стих ближче до опівночі. Сухі яблуні стояли чорними кістками на тлі неба. Монастир висів вище, невидимий за краєм скелі, але весь час відчутний — як зуб, який вирвали неправильно й тепер язик раз по раз перевіряє порожнє місце, де ще недавно щось було.

Вони виставили чергування без слів, ніби це давно вже стало не домовленістю, а ритмом.

Шае — перша.
Каел — друга.
Нейра — третя.
Бром — під ранок, коли втома стає найчеснішою.
Рот, звісно, обурювався, що в нього “обличчя людини для нічних підрахунків, а не для чесної вахти”, але, коли дійшла черга, сів біля згасаючого вогню й тримав книгу на колінах так, ніби охороняв не сторінки, а саму ідею, що з них ще можна зробити щось корисне до того, як вони вб’ють рештки сну остаточно.

Елла довго не спала.

Не через монастир.

Не через Даля.

І навіть не через Кольта, хоч тінь його меча, його знаки на камені й та страшна послідовність, із якою він зупиняв те, що вважав загрозою, тепер уже назавжди сиділи поруч із її думками.

Ні.

Вона не спала через слово.

Дім.

А точніше — через його відсутність.

Вона лежала на тонкій ковдрі під сухою яблунею й дивилась у гілки, чорні на тьмяному небі, і намагалася не згадати дім як місце, а просто дозволити слову самому щось у ній зачепити. Хоч край. Хоч відлуння. Хоч теплу дурну асоціацію — вікно, дим, чужу кухню, дерев’яні сходи, запах тканини, чиюсь руку на плечі в дитинстві, будь-що.

Нічого.

Функція повернення.

Точка, куди приходять живими, якщо встигли.

І від цього було моторошніше, ніж від будь-якої крові.

Бо кров хоча б знає, що тече назовні.

А такі втрати лишаються в людині й удають, ніби все ще на місці.

Каел сів поруч, коли прийшла його варта.

Не близько.

Достатньо.

Вона не повернула голови одразу.

— Ти знову не спиш, — сказав він.

— Ти теж.

— У мене робота.

— У мене тепер, схоже, теж.

Він помовчав.

Потім дістав зі шкіряного згортка другий уламок, не розгортаючи повністю, тільки перевірив, чи тканина суха й чи сіль не злежалась надто щільно.

— Ти йому не довіряєш, — сказала Елла.

— Ні.

— Але несеш сам.

— Так.

— Чому?

Він глянув на згорток так, ніби не бачив у ньому нічого містичного. Лише небезпечний інструмент, якому не місце в руках того, хто захоче ним милуватися.

— Бо якщо річ думає, що вже може міряти мене, я хочу бути першим, хто про це дізнається.

Елла коротко пирхнула.

— Це дуже в твоєму стилі.

— Так.

— І дуже дурне.

— Теж так.

Вона нарешті повернула до нього голову.

— Каелю.

— Що?

— Якщо я колись перестану вчасно помічати, де в мені вже більше схеми, ніж мене…

Він не дав їй закінчити.

— Я помічу.

— Я серйозно.

— І я.

— Тобі не можна буде вагатися.

На це він уже відповів не відразу.

Ніч між ними стала важчою рівно настільки, щоби обидва зрозуміли: зараз не місце для красивих клятв. Тільки для правди.

— Я не вагатимусь, — сказав він нарешті.

Елла заплющила очі на секунду.

— Добре.

— Але спершу я зроблю все, щоб не довелося доходити до цього.

Вона відкрила очі й глянула на нього вже інакше.

— Це мала бути втіха?

— Ні.

— Добре. Бо якби ти раптом став утішати, я б запідозрила третій уламок десь поблизу.

Ось тепер у нього в куточку рота з’явилося щось настільки близьке до усмішки, наскільки він ще собі дозволяв.

— Спи, — сказав Каел.

— Не хочу.

— Все одно спи.

— Це теж наказ?

— Так.

Вона подумала секунду.

Потім сказала дуже тихо, дивлячись назад у темряву між гілками:

— Знаєш, що найгірше?

— Ні.

— Те, що я вже не впевнена, чи хочу повернути собі слово “дім” назад саме таким, яким воно було. Бо якщо поверну повністю, це означатиме, що доведеться визнати: все, що було до цього, і справді десь лишилося. А я не знаю, чи вірю в це після всього.

Каел мовчав довго.

Потім сказав:

— Може, й не треба повертати старе. Може, достатньо не дати їм украсти все нове.

Вона перевела на нього погляд.

Ось це вже справді було більше, ніж мала бути його звична сувора чесність.

— Це… — почала Елла і обірвала себе.

— Що?

— Нічого.

— Брешеш.

— Так.

— Спи.

І цього разу вона таки заснула.

Не глибоко.

Достатньо.

На світанку небо над садом було кольору старої кістки.

Шае розбудила їх не словами — тишею. Тією особливою, зібраною відсутністю звуку, якою вона вміла показати: час уже настав, усе важливе сказане вночі, решта вирішиться в русі.

Бром роздмухав рештки жару, зігрів трохи води, буркочучи під ніс про те, що “навіть кінець світу не причина виходити на сухому шлунку”. Рот закрив книги й перепакував їх у два окремі згортки — чорна книга й мала книга циклу разом, книга допусків і кістяні пластини окремо, щоб, за його словами, “ця гидота бодай не шепотілася між собою на ходу”. Терен допомагав йому мовчки. Нейра перевіряла, чи всі ремені на мішках і піхвах сидять правильно, чи не з’їхали уламки, чи не надто близько лягає перший до другого при русі.

Елла прокинулася з порожнім смаком у роті й відчуттям, що слово дім усе ще стоїть від неї на крок далі, ніж треба, але принаймні не відходить іще. Це вже було щось.

Коли вони зібралися рушати, рудоволоса жінка з тих, кого витягли з Воронячого дзеркала, вийшла з темного кутка комори, де спала під ковдрою, і покликала Нейру.