Глава 46. Третя точка

До полудня земля остаточно втратила людський вигляд.

Не зовсім пустка. Не зовсім дорога. Щось середнє між старим маршрутом і місцем, яке занадто довго лежало без нагляду, щоби лишатися просто краєвидом. Камінь тут був світліший, ніж біля Воронячого дзеркала, але не добріший. Сухі схили розсипались під ногами дрібною білою крихтою, наче гори почали стирати себе зсередини. Пагорби стояли низькі, голі, тільки зрідка на них чорніли вітрові кущі, схожі на обгорілі руки, що й далі трималися за землю з упертості, а не з надії.

Вітер ішов з північного заходу.

Холодний.

Порожній.

Після вузлів, осередків і підземних ходів він мав би здаватися полегшенням.

Не здавався.

Бо тепер між ними і Порожнім монастирем не було вже ні міста, ні скельної тісноти, ні соляної породи, яка хоча б чесно ховала небезпеку в глибині. Тут усе лежало відкрито. І саме тому будь-який ворог міг побачити тебе здалеку не очима, а логікою.

Старого несли по черзі. Рудоволоса жінка йшла сама, але весь час тримала праву руку лівою, ніби боялася, що пальці і без неї згадають чужий ритм. Мовчазний чоловік, якого Терен майже силоміць витяг із крісла у Воронячому дзеркалі, досі не сказав більше трьох слів підряд. Другий носій ішов уперто, з тим страшним типом виснаження, коли людина тримається не силою, а образою на смерть за те, що та підійшла надто близько й не довела справу до кінця.

Ближче до полудня Бром раптом сказав:

— Досить.

Усі зупинилися.

Не через його тон навіть. Через те, що він рідко вимовляв це слово без реальної причини.

Внизу, під сухим уступом, темніла напівзасипана сторожова станція — прямокутник каменю без дверей, з одним цілим вікном, зсунутий убік від старої дороги. Колись тут, мабуть, стежили за візками зі склом або рахували, скільки вагонів ще витримає підйом до монастиря. Тепер лишилися піч, криниця під кам’яною плитою і дах, який дивом не впав остаточно.

— Вони далі не підуть, — сказав Бром. — І ми теж не підемо далі з ними.

Терен різко повернувся до нього.

— Що?

— Те, що чув.

— Ми ж не можемо просто—

— Можемо, — сказав Каел.

Терен подивився вже на нього.

— Серйозно?

— Так.

— А якщо Даль…

— Якщо Даль захоче, він добере їх і в дорозі. Якщо Кольт захоче, він ріже не тут. Якщо ж ми понесемо їх далі до монастиря, то всі разом будемо повільнішими рівно настільки, щоб ніхто не встиг ні до чого.

Терен стискав ремінь носилки так, ніби ще трохи — і той стане винним замість людей.

— Це звучить погано.

— Так, — сказала Нейра. — Саме тому це правильна частина дороги, а не добра.

Старий, який лежав на носилці, раптом сказав хрипко:

— Він правий.

Усі повернулися до нього.

Той відкрив очі й подивився не на Каела. На Теренa.

— Якщо ти понесеш мене ще півдня, хлопче, я все одно здохну або знову почну дихати не своїм рахунком. А ви втратите темп. Ми вам уже не вантаж. Ми затримка.

— Це не одне й те саме, — різко сказав Терен.

Старий криво всміхнувся.

— Для гарних людей — ні. Для правильних маршрутів — дуже часто так.

Рудоволоса жінка сіла на камінь сама, не чекаючи дозволу.

— Тут є вода? — спитала вона.

Бром уже йшов до сторожки.

— Є.

— Тоді я лишаюся.

Терен глянув на неї так, ніби намагався зрозуміти, як люди примудряються так просто вимовляти речі, які сам він ще навіть не навчився думати.

— А ви? — спитав Каел у двох чоловіків.

Той, що мовчав майже всю дорогу, відповів першим:

— Якщо дах не впаде, дочекаємось ночі. Потім підемо вниз до скляного тракту. Там є стара сушка. Я знаю.

Другий кивнув.

— Дійдемо. Якщо не разом — то повзком. Але до монастиря ми вам не товариші.

Рот дуже тихо буркнув:

— Обожнюю людей, які самі знімають із мене моральні розрахунки.

— Брехня, — сказав Бром ізсередини сторожки. — Ти любиш, коли вони самі погоджуються з твоїм страхом втратити темп.

— Це теж форма любові до ясності.

Шае вже обійшла сторожку ззаду, перевірила схил і повернулася.

— Чисто. Місце погане, але тихе.

— Саме те, що треба, — сказав Каел.

Вони занесли носіїв усередину, лишили воду, сухі пайки, дві ковдри, ніж, короткий топірець і одну запасну лампу. Бром перевірив піч. Рот, не питаючи, залишив один із малих мішків солі. Шае підперла дверний отвір так, щоб принаймні з вітру не задувало просто в обличчя. Терен крутився по кімнаті ще хвилину, не знаючи, що саме мусить зробити, аби рішення стало менш жорстоким.

Старий подивився на нього й раптом сказав:

— Іди вже.

— Що?

— Іди. Поки ще вмієш не озиратися на кожен крок як на провину.

Терен нахмурився.

— А якщо я хочу озиратися?

Старий дуже втомлено всміхнувся.

— Тоді роби це дорогою до того місця, де ще можна щось змінити.

Елла стояла біля вікна сторожки й дивилася, як по сухому схилу нижче котиться дрібна кам’яна крихта. Не тому, що там було щось важливе. Їй просто треба було дивитися в щось менше за команду і ближче за монастир, аби голова не почала добудовувати світ за неї.

Та не вийшло.

Сторожка вже теж намагалася стати для неї схемою.

Хто сяде ближче до дверей. Хто краще тримає дах на рівні присутності. Як вітер стукає в стіну не випадково, а в місце, де кладка трохи слабша і від цього кімната здається на півдюйма довшою. Де Бром залишив вагу на підлозі. Як Нейра зараз стоїть між живими, але вже думає на два маршрути вперед. Як Каел не дивиться на неї, але весь час тримає її в одному краю поля зору, ніби прив’язав собі не очима, а рішенням.

Вона різко відвела погляд.

Нейра це помітила.

— Що саме?

— Усе, — сказала Елла. — І це вже починає дратувати не як сила, а як манера.

— Добре.

— Що тут доброго?

— Те, що ти ще злишся на це. Поки злишся — не переплутала з собою.