Глава 42. Те, що винесли

Безпечні місця в таких історіях ніколи не бувають справді безпечними.

Вони просто дають змогу порахувати втрати до того, як доведеться бігти далі.

Стару берегову комору вони знайшли вже в сутінках — за шлаковим насипом, далі від Воронячого дзеркала, ніж міг би долетіти випадковий крик, але ближче, ніж хотілося б до місця, де ще зовсім недавно працював перенос. Колись тут тримали тару для чорного скла й сухі мішки для перевантаження. Тепер лишилися кам’яні стіни, перекошені двері, шматок цілого даху над однією кімнатою і стара цегляна піч, у якій Бром після трьох прокльонів і одного удару кресалом усе ж розпалив вогонь.

Цього вистачило.

Рятованих носіїв поклали ближче до тепла, але не разом. Нейра розсадила їх не з міркувань зручності — з міркувань переносу. Старого біля лівої стіни, рудоволосу жінку окремо в кутку, двох чоловіків по різних боках від печі. Терен допомагав мовчки й з тією ретельністю, яка буває тільки в тих, хто досі не вважає себе частиною команди настільки, щоб дозволити собі недбалість.

Рот, сівши просто на підлогу поруч із столом, розкладав здобуте не як скарби, а як заразні речі: мала книга циклу окремо, чорна книга окремо, матриці в солі, уламки в різних шарах полотна. Каел стояв при дверях, ніби сам собою заміняючи засув. Шае час від часу зникала надвір і поверталася, щоразу приносячи з собою холод, тишу й підтвердження, що за ними поки не йдуть прямо слідом.

Елла не сідала довго.

Спершу їй здавалося, що якщо вона опуститься на лаву чи підлогу, тіло просто забуде правильний спосіб піднятися. Потім — що якщо зупиниться, уламки в чужих руках і уламок, який щойно був поруч, раптом знову “вирівняють” її під себе. Потім вона просто перестала довіряти власному відчуттю “потім” і стала біля чорного віконного отвору, дивлячись у темряву так, ніби там був хоч якийсь чесний контур.

Каел спостерігав за нею вже хвилин десять, коли нарешті сказав:

— Сідай.

Вона не озирнулася.

— Це наказ?

— Так.

— Ненавиджу тебе.

— Добре. Сідай.

Ось це і вивело її з напівзастиглого стану краще за будь-яку турботу. Вона різко обернулася, уже з готовою відповіддю, і від цього самого різкого повороту світ навколо на секунду посунувся не туди. Не вся кімната — її межі. Піч ніби опинилася на волосину правіше, стіл глибше, а Ротові плечі — ближче до стіни, ніж мали б бути.

Елла схопилася за край віконного отвору раніше, ніж хтось устиг рухнути до неї.

Тільки це й видало, наскільки все погано.

Нейра була поруч одразу.

— Не вниз, — сказала вона тихо. — На мене.

Елла перевела погляд.

І дуже тихо, злісно засміялася.

— О, прекрасно. Уже навіть кімната вважає, що має право бути точнішою за мене.

— Що саме попливло? — спитала Нейра.

— Глибина.

— Скільки?

— Досить, щоб не хотіти бігти.

Нейра кивнула.

— Значить, сідаєш.

Цього разу Елла не сперечалася. Просто дійшла до лави, опустилася повільно і одразу сперлася ліктями в коліна, ніби боялася, що спина інакше сама вирішить щось за неї.

Рудоволоса жінка біля печі раптом прошепотіла:

— Це ще не пройшло.

У кімнаті стало тихо.

Ніхто не одразу зрозумів, про що саме вона.

Нейра обернулася до неї.

— Де?

Жінка не дивилась на Нейру. Дивилась на власні руки. Повільно розтискала й стискала пальці так, ніби кожен рух мусила спершу дозволити собі подумки.

— У правій, — сказала вона. — Я знаю, що хочу взяти кухоль лівою. Але тіло вже вважає, що правильна інша вага. Воно ще там.

Рот дуже тихо видихнув.

— Отже, перенос не повністю згорів у палаті.

— Ні, — сказала Нейра. — Частина лишилася в носіях. Але тепер уже не як схема. Як післятінь.

Старий біля стіни підняв голову.

В очах у нього була страшна втома людини, яка ще не вирішила, чи повернулася з чужого місця назад у своє тіло повністю.

— Ви його зламали? — спитав він хрипко.

Ніхто не відповів одразу.

Каел сказав першим:

— Не до кінця.

Старий кивнув так, ніби саме це і чекав почути.

— Добре. Брехня була б гірша.

Рот скосив на нього очі.

— Люблю людей, які вже вміють оцінити якість катастрофи.

— А я ні, — сказав Терен. — Я взагалі хотів би бодай раз опинитися десь, де не треба щоразу вчитися, яким саме способом усе тепер погано.

Бром пирхнув.

— Тоді тобі точно не з нами.

Шае, повернувшись із чергового короткого виходу надвір, сказала:

— Тихо зовні. Вогнів не видно. Коней не чути.

— Даль? — спитав Каел.

— Або ще не пішов за нами. Або розумніший.

— Обидва варіанти огидні, — сказав Рот.

Він розгорнув малу книгу циклу.

От саме тоді в кімнаті й народився перший справжній розлам не в підлозі, а між ними.

— Не зараз, — сказала Елла.

Усі обернулися.

Рот підняв брову.

— Даруй?

Елла дивилася на книгу так, ніби та була не папером, а ножем, який ще не вирішив, куди його встромлять.

— Не зараз. Поки я ще сиджу в цій кімнаті й можу чути, як ти думаєш над її схемою.

— Це не має сенсу, — сказав Рот.

— А мені байдуже. Я не хочу зараз отримати ще одну готову відповідь просто тому, що ти відкриєш правильну сторінку.

Нейра глянула на неї дуже уважно.

— Ти боїшся книги?

— Ні, — сказала Елла. — Я боюся, що мені занадто сподобається її логіка.

Тиша після цього була короткою.

Жорсткою.

Правдивою.

І саме тому ніхто не став удавати, ніби не почув головного.

Рот обережно закрив палітурку.

— Добре.

— Просто “добре”? — спитав Каел.

— Так, — відказав Рот. — Бо навіть я розумію різницю між “ми мусимо знати” і “ми зараз згодуємо цим знанням людину, в якої після двох уламків уже двоїться відстань до печі”.

— Дякую, — сухо сказала Елла.