Глава 41. Розлом у палаті

Підлога тріснула не вниз.

Спершу — вбік.

Наче сама палата, до цього моменту ще з останніх сил удаючи з себе місце для точних процедур, раптом згадала, що стоїть не на законі, а на висохлому озері, склі, солі й чужих перенесеннях. Темна сітка під прозорим басейном пішла ширше. Один із чорних жолобів у підлозі клацнув, ніби його щось зламало не металом, а невідповідністю.

Елла вже бігла до малого реєстрового столу.

— Назад! — крикнув Каел.

Пізно.

Вона не почула б навіть якби захотіла. А хотіла вона зараз лише одного: забрати книгу циклу до того, як Даль або скло з’їдять її першими.

Даль, зрозумівши це водночас із нею, рвонув до столу теж.

Не з болем у прострілених плечах. Не як людина, яка щойно втратила контроль. Як хижак, що бачить, як із лап забирають єдиний правильний шмат м’яса.

Кольт опинився між ним і Каелом раніше, ніж той встиг піти навпростець.

Ось і все.

Жодних ілюзій.

Жодних “може”.

Ворог.

— Відійди, — сказав Каел.

— Ні, — відповів Кольт.

— Вона йде по книгу.

— Бачу.

— І що?

— І те, що ти не підеш за нею з двома уламками за спиною, ніби світ уже вам пробачив право нести таке далі.

Каел не став говорити вдруге.

Ударив одразу.

Кольт прийняв на блок, жорстко, без гри, і відвів сталь так, щоб скло під ногами Каела коротко заспівало. Він уже не прикривав Даля як найманець чи охорона. Він тримав межу як свою.

Саме тому й був гірший.

— Ти все ще не розумієш, хто тут головна загроза, — кинув Каел крізь удар.

— Розумію, — відповів Кольт, відрізаючи йому прохід. — І саме тому стою тут.

Тим часом Елла добігла до реєстрового столу.

Мала книга лежала там, де й була: тонка, в темній палітурці, з мокрим від чорнила краєм і двома металевими кутниками. Здавалося б — просто підхопити й бігти.

Але скло під нею вже жило.

Темна рідина, що пішла з резервуара в басейн, не просто зірвала цикл. Вона перетягла підлогу на іншу логіку. Усі чорні жолоби під її ногами тепер були не каналами. Лініями ваги. Вистачило б одного неправильного кроку — і палата взяла б те, чого не добрала через крісло.

Елла це бачила.

І ненавиділа те, що бачить.

Ліворуч тягнуло тиском. Праворуч — брехливою порожнечею, де скло насправді вже хотіло тріснути під чужим центром ваги. Прямо під столом ішла лінія, яка ще секунду тому була мертвою, а тепер чекала не людини навіть — правильної поправки.

Неї.

— Елло! — крикнула Нейра. — Не на центр!

— Бачу!

Вона не стрибнула.

Вона збрехала вагою.

Різко перенесла тіло на зовнішній край правої ноги, ніби збиралась піти зовсім в інший бік, і в ту ж мить ковзнула лівою по вузькому сухому ребру між двома чорними лініями. Скло під нею смикнулося, ніби схопило неправильну відповідь і не одразу зрозуміло, як саме вона його обдурила.

Елла схопила книгу.

І в ту ж мить у голові порожньо дзенькнуло.

Не боляче.

Мерзенно.

На секунду вона забула слово “кутник”, хоч пальці стискали саме металевий кутник палітурки. Знала, що це таке. Не могла назвати. І від того по шкірі пішов мороз сильніший за будь-який підземний вітер.

— Назад! — крикнув Каел.

Він сам уже не йшов на Даля.

Він ішов до неї.

Саме це й помітив Кольт. І вдарив не по шиї, не в корпус — у маршрут. Різаним, коротким рухом він змусив Каела відступити на півкроку, відрізавши його від прямої лінії до Елли.

— Досить, — сказав Кольт.

— Відійди.

— Ні.

— Він уже зняв людей у цикл!

— Бачу.

— І стоїш?

Кольт цього разу не відвів погляду.

— Бо якщо я дам вам вийти звідси з двома уламками, книгою і нею, ти сам розумієш, що далі буде не полювання. А нова форма тієї ж катастрофи.

Ось чому він був ворогом.

Не через Даля.

Через те, що вже зарахував їх до потенційного лиха.

Унизу Бром зламав ліву арку остаточно. Скло пішло вниз важкими довгими язиками, ріжучи повітря й жолоби в підлозі. Один із техніків спробував пробігти до бічного фіксатора — сокира Брома прилетіла в дерев’яний каркас перед ним і вбила його в місці, не торкнувшись тіла лише на волосину.

— Не геройствуй! — гаркнув дворф. — У мене поганий настрій і тяжка рука!

Шае з верхньої галереї зняла другого техніка пострілом у стегно.

Той завалився на підлогу, хапаючись за жолоб, і саме це врятувало йому життя: ще крок — і полетів би просто в тріщину під басейном.

Рот уже стояв по коліна в склі й чорнилі біля реєстрового столу, лівою рукою тримаючи малу підставку з відбитками, правою — перекидаючи короб із мірними штифтами просто в резервуар.

— Мені дуже приємно, — сказав він крізь зуби, — нищити чужу бухгалтерію руками!

— Роте! — крикнула Нейра. — Під стіл! Там друга книга!

— Я не вісім рук!

— Тоді бери нижній шухляд!

Рот вилаявся так, як лають лише близьких родичів і державні системи, впав на одне коліно і рвонув нижню шухляду столу на себе.

Всередині справді була ще одна книга. Тонша. Робоча. Підкладена сухими пластинами з чорною розміткою.

— О, ну звісно! — сказав він. — Резервний журнал, бо чому б пеклу не бути ще й добре задокументованим!

Терен тим часом уже стягав із другого ряду крісел чоловіка, який дихав чужим ритмом. Той не пручався. Навпаки — був занадто покірний, ніби сам ще не вирішив, чи в ньому лишилося достатньо власної ваги, щоб підвестися.

— Дивись на мене! — сказав Терен. — Дивись, чуєш?

Чоловік моргнув.

Потім ще раз.

Губи його сіпнулися.

— Я… я не… — почав він і замовк.

— Добре, — сказала Нейра. — Говори далі. Будь-що. Не мовчи.

Вона розрізала ремені старому. Погляд у того вже поплив, але тіло досі пам’ятало, як тримати власну вагу, якщо його підняти правильно. Нейра майже силоміць потягла його з крісла вбік, не даючи ногам торкатися центральних жолобів.