Глава 36. Скляний маршрут

Година відпочинку в соляному ході не зробила їх сильнішими.

Вона лише повернула кожному його власну втому замість спільної.

Це теж було корисно.

Бром за цей час встиг перебрати кріплення на лампі, перепакувати матриці так, ніби готував їх не до дороги, а до похорону з повагою, і двічі вилаяти камінь за те, що той “дихає не там, де має”. Шае спала рівно сім хвилин — сидячи, з луком на колінах, — а потім прокинулася так, ніби й не засинала. Рот прочитав півтора розділи чорної книги, тричі міняв закладки місцями, один раз засміявся сам до себе настільки неприємно, що навіть Терен відсунувся далі, і двічі ледь не поліз сперечатися з Нейрою про трактування знаків. Терен мовчав, дивився, запам’ятовував і час від часу вкладав у мішок те, що дорослі примудрялися лишити просто на камені, ніби звичка впорядковувати чужий хаос у нього ще не вимерла. Каел не спав узагалі. Елла спробувала — не змогла.

Не через страх.

Через уламок.

Навіть перекинутий через плече, відділений тканиною й сіллю, він лишався в її тілі як чужий присмак під язиком. Не поклик. Не наказ. Просто тиха надмірна ясність, яка раз по раз пробувала вкласти довколишній світ у правильніші кути, ніж той мав від природи.

Вона сиділа біля стіни, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на маленьку темну тріщину в соляному нальоті навпроти. Уже десять хвилин. Бо якщо не дивитися на неї, погляд сам починав шукати інші речі: який саме ремінь на Нейриному плащі скоро не витримає; скільки кроків треба Роту, щоб перечепитися на нерівній рейці, якщо бігтиме правим боком; під яким кутом Бром ставить лампу, щоби тінь падала не на книгу, а на руки; де в Тереновій поставі досі сидить звичка вибачатися за те, що займає місце.

Вона ненавиділа це.

І саме тому не говорила.

Нейра, звісно, помітила раніше за інших.

— Що саме він тобі зараз робить? — спитала вона тихо, коли решта сперечалися над картою ходів.

Елла не відвела очей від тріщини.

— Намагається бути корисним.

— Це найгірший варіант?

— Так. Бо якби він просто болів, було б легше не переплутати нас.

Нейра трохи помовчала.

— Якщо почнеш відчувати, що знаєш щось занадто добре, кажи одразу.

— Ти зараз пропонуєш мені самій на себе доносити?

— Так.

— Мені не подобається ця форма довіри.

— Мені теж, — сказала Нейра. — Але ми обидві вже давно в тих місцях, де “подобається” не дуже корисна міра.

Елла нарешті перевела на неї погляд.

— І все одно ти вмієш говорити так, ніби мене лікуєш і караєш одночасно.

Нейра всміхнулася дуже втомлено.

— Це не талант. Це наслідки.

Каел, який сидів трохи далі, нічого не сказав. Але почув. І запам’ятав.

Рот нарешті захлопнув книгу й покликав усіх ближче.

— Отже, розклад гидоти на найближчий день, — сказав він. — Скляна Глибина не просто “глибший кар’єр”. Це старий відстійник під Білим Зламом. Колись там гасили кварц після обробки й тримали відбраковані заготовки для лінз. Потім щось пішло тріщинами, одна секція провалилася, і верхні ходи закрили. Але не всі.

Він розгорнув між ними сторінку чорної книги і поряд поклав шматок вугілля. На камені з’явилася груба схема: Білий Злам, відгалуження ходів, два штреки, один технічний колодязь і щось кругле, позначене трьома концентричними дугами.

— Оце Скляна Глибина, — сказав Рот. — Якщо книга не бреше — а вона бреше рідше за людей, — осердя там не росте в породі відкрито, як тут. Воно сидить під шаром загартованого кварцу в нижньому басейні. Його не “слухають”. Його тиснуть. Саме тому Даль піде туди. Без слуху він не може знову грати у вежу. Але тиск — це адміністративна мова. Це по ньому.

Бром кивнув.

— Тобто не дзвін і не поклик. Прес.

— Саме так, — сказав Нейра. — Він спробує не добути кристал повністю. Він спробує зняти форму навантаження з осердя, поки воно ще в спокої. А для цього йому треба час, метал і люди, які не втрачають руки від точності.

— Як саме? — спитав Терен.

Рот глянув на нього майже схвально.

— Через еталонні рамки, противаги і коригувальні диски. По суті, він повторить те, що робив у Білому Зламі, тільки розумніше. Там він ще грався з незнайомою породою. Тут уже піде за логікою системи.

— І де ми можемо його перехопити? — спитав Каел.

Рот ткнув вугіллям у схему.

— Є два входи, якщо книга не бреше. Верхній — старий скляний пандус. Широкий, пологий, зручний для рам, вагонеток і дурних засідок. Саме ним піде Даль, якщо не вирішить зовсім уже нас образити. І є нижній — відвідний хід уздовж басейну, колись для зливу гарячої води й шламу. Низький, вузький, частково затоплений. Там незручно. Саме тому ми підемо ним.

— Звісно, — сказала Елла. — Я вже починаю сумувати, як у нас усе не просто погано, а ще й мокро.

— Це і є стиль, — відповів Рот.

Бром подивився на схему довше.

— А цей круглий знак?

Нейра показала на три концентричні дуги.

— Камера спокою.

Терен насупився.

— Що це означає?

Нейра трохи помовчала.

— Що осердя там не “відкрите” для людини напряму. Його відділяли від тиску проміжним басейном. Колись це робили не для безпеки навіть. Для чистоти результату. Кристал не любить, коли його торкається живе надто рано.

— Прекрасно, — сказав Бром. — Тепер у нас ще й чемне чудовисько.

— Ні, — відповіла Нейра. — Чемне — це гірше.

Шае коротко підняла голову від входу в камеру, де досі стерегла прохід.

— Час.

Усі завмерли на секунду, прислухаючись.

Спершу не було чути нічого. Потім — далекий ледь відчутний скрегіт рейки. Не поруч. Не переслідувачі прямо за спиною. Глибше в системі. Десь туди, куди вони і збиралися.

— Вагонетка, — сказав Бром.

— Даліві? — спитав Терен.

— Або порода вирішила навчитися логістиці, — сказав Рот. — Ставлю на менш креативне.

Каел підвівся.