Глава 35. Те, що лишається

Сіль зустріла їх не порятунком.

Просто іншим видом болю.

Щойно тунель знову став білим від нальоту, сухішим і знайомішим у своїй підземній огиді, Білий Злам ніби відпустив спину світу на півдюйма. Тиск позаду не зник. Не перестав існувати. Але перестав бути всюди одразу. Це було схоже не на втечу від хижака, а на відстань від вогню: ти ще несеш на шкірі його тепло, але принаймні знову можеш назвати себе окремою річчю.

Бром першим зупинився там, де старий технічний хід розходився в ширшу камеру перевантаження — низьку, круглу, з кам’яними лавами вздовж стін, перекинутою вагонеткою, двома порожніми бочками й вузькою шахтою вентиляції, крізь яку десь здалеку тягло справжнім дощем.

— Тут, — сказав він.

Ніхто не сперечався.

Шае одразу розчинилася в темряві бічного проходу, перевірити, чи не тягнеться за ними ще щось, крім відлуння. Рот майже впустив мішок із матрицями на підлогу, але встиг в останню секунду підхопити його коліном, вилаявся на себе, на матриці й на всю традицію носити старі прокляті механізми без нормальних ручок, після чого таки опустив пакунок на камінь уже обережно. Терен сів просто біля стіни й довго, важко дихав, ніби боявся, що якщо перестане робити це свідомо, тіло знову вирішить за нього щось інше. Нейра сперлася плечем об перекинуту вагонетку. Каел став біля Елли ще до того, як вона сама зрозуміла, що вже не стоїть так рівно, як думає.

— Дай, — сказав він.

Вона міцніше стиснула уламок через тканину.

— Ні.

— Елло.

— Ні.

— Ти зараз ледве бачиш лівий край проходу.

Вона моргнула.

Подивилася туди, куди він сказав.

Край проходу справді був не там, де вона очікувала. Тобто він був. Просто на секунду — ніби зміщувався, як вагонетка на перекошеній рейці, якщо глянути на неї краєм ока.

— Я бачу, — сказала вона.

— Погано.

— Так. Але бачу.

Нейра вже підійшла ближче.

Не торкнулася її.

Спершу подивилась на руки, на плащ, на те, як саме Елла тримає уламок.

— Через плече, — сказала вона.

— Що?

— Я ж казала. Не біля серця. Не біля центру. Через плече і далі від грудей.

Елла хотіла огризнутися, але не встигла.

Бо в цю ж мить забула слово “плече”.

Не значення.

Саме слово.

На мить у голові утворилася маленька чиста порожнеча, така дрібна, що ніхто навколо не міг би її помітити. Але для неї це було як раптово не впізнати власну руку в дзеркалі.

— Елло? — сказав Каел.

Вона повільно вдихнула.

— Показуй, — сказала, не дивлячись на Нейру.

Нейра не стала коментувати. Просто взяла край її плаща, перевела тканинний згорток із уламком вище, до лівої лямки, і зафіксувала так, щоб камінь висів ближче до спини, а не до грудей.

Щойно вага змінилася, Елла видихнула. Не легше. Правильніше.

— Краще? — тихо спитала Нейра.

— Так.

— Наскільки?

— Ненавиджу тебе менше, ніж секунду тому.

Нейра коротко кивнула.

— Це вже майже медичний показник.

Каел дивився на неї довше, ніж на всіх інших.

— Що він забирає?

Елла не відповіла одразу.

Бо питання було правильне, а вона ще не хотіла чути відповідь у повному розмірі.

— Поки що дрібниці, — сказала вона нарешті.

— Які саме?

Вона перевела погляд на кам’яну лаву, на сіль, на чорний пакунок біля Рота, на лампу в руках Брома.

— Слова. Кути. Те, що не вважає важливим.

— Це не дрібниці, — сказав Терен від стіни.

Усі обернулися на нього.

Він не знітився. Просто був надто виснажений, щоб удавати, ніби його думка нічого не варта.

— Якщо річ вирішує за тебе, що важливе, а що ні, — продовжив Терен, — то вона рано чи пізно почне з потрібних їй місць. Так завжди працювали журнали. Спершу скорочують зайве. Потім люди звикають, що без зайвого легше дихати.

Рот дуже повільно кивнув.

— Ось за це я й люблю тих, кого система ще не встигла зіпсувати до кінця. Вони іноді формулюють гидко точно.

Бром тим часом уже влаштував лампу на уламку дерев’яної підпірки й розклав на перевернутій вагонетці матриці, чорну книгу й порожній шмат грубого полотна.

— Роте, — сказав він. — Що з цим робити, поки ми сперечаємося про душі?

— Із душами? Не знаю. Із цим — краще за все обкласти сіллю окремо, не давати торкатися одне одного і, по можливості, не носити при серці, на шиї чи в кишені над животом.

— Це ти зараз жартуєш чи працюєш? — спитала Елла.

— Це той рідкісний момент, коли між ними майже немає різниці.

Нейра опустилася на край кам’яної лави і дуже обережно торкнулася скроні двома пальцями.

Цей рух Каелу не сподобався.

— Ти?

— Жива.

— Це не відповідь.

— Тоді відповідь така: я занадто близько була до осердя без того, щоб воно мене обрало. Це завжди б’є навскіс.

— Це небезпечно?

Нейра подивилася на нього майже сухо.

— Каелю, ми в підземному ході з уламком кристала, перехресною книгою і половиною плану аватара в мішку. Так. Це небезпечно.

— Я не про загальне. Я про тебе.

Пауза тривала рівно стільки, щоби всі встигли її почути.

Навіть Рот підвів очі.

Нейра відповіла дуже спокійно:

— Я ще стою.

— Це теж не відповідь, — сказала Елла.

— Знаю.

— Отже?

Нейра повільно видихнула.

— Отже, якщо ми станемо тут надовго, я почну чути не те, що треба. І тоді вам доведеться або зв’язати мене, або слухати речі, яких я не скажу вдруге.

Цього вистачило.

Каел глянув на Брома.

— Скільки можемо стояти?

Дворф, уже загорнувши одну матрицю в сіль і полотно так, ніби пакував не артефакт, а вибухівку з честю, відповів одразу:

— Двадцять хвилин. Може менше. Потім або йдемо, або починаємо старіти тут морально.

Шае повернулася з темряви.

— Порожньо позаду. Але Злам ще рухається.