Глава 20. Помости

Рибний квартал угорі й унизу був різним містом.

Унизу — мокрий камінь, стоки, бочки з сіллю, слизька луска під ногами й люди, які завжди дивляться так, ніби кожен чужий поспіх може закінчитися або грошима, або трупом. Угорі — помости, натягнуті канати, сушильні рами, навіси з просмоленої тканини, сходи, які трималися на цвяхах, звичці й жадібності. Тут пахло вже не ринком, а вітром з каналу, димом коптилень і рибою, що сушилась довше, ніж деякі шлюби в Кальдорі.

Саме сюди Каел і повів їх.

Погана ідея.

Тому й правильна.

Дошки гриміли під ногами, дощ перетворював кожен крок на вибір між швидкістю й переламаною шиєю, а знизу вже лунали голоси тих, хто вихопився з підземного ходу на вулицю.

— Праворуч! — кинув Рот, задихаючись не від бігу, а від образи на обставини. — Там тупик!

— Саме тому ми туди не підемо, — відповів Каел.

— Я хотів сказати — не туди!

— Пізно виправдовуватись!

Бром ішов другим після тіфлінки, не так біг, як проламував маршрут своєю впертістю. Терен у нього на плечі іноді приходив до тями рівно настільки, щоб безсило застогнати, й знову провалювався кудись униз.

— Якщо цей хлопець блюватиме на мою бороду, — буркнув дворф, — я поверну його назад у круг із принципу.

— Це буде найніжніше, що тут сьогодні прозвучало, — сказала Елла.

Вона підтримувала Нейру під руку, але це вже було не “допомагала йти”. Це було “не давала впасти”. Нейра рухалась сама тільки наполовину. Іншу половину за неї робили впертість, Еллина злість і той дивний борг між людьми, який ніколи не визнають словами, доки не стає пізно.

Каел ішов трохи збоку, готовий підхопити, якщо Елла не витримає. Вона це бачила, і її це дратувало майже так само сильно, як біль у боці.

— Не дивись на мене так, — кинула вона.

— Як?

— Ніби зараз вирішуєш, кого з нас двох легше нести.

— Я вже вирішив.

— І?

— Тебе важче мовчки.

— Ненавиджу тебе.

— Ні.

— Не зараз, — тихо сказала Нейра.

Обоє одразу замовкли.

Не через тон.

Через те, що він у неї був уже не владний і не твердий, як у купальнях.

Просто тонкий.

Неприємно тонкий.

Попереду тіфлінка різко зупинилась на перехресті помостів. Один хід ішов над каналом до коптилень, другий — уздовж складів із сушеною рибою, третій спускався назад у вуличну сітку.

Вона повернулась до Рота.

— Тепер?

— До коптилень, — сказав він. — Там місток на дах солеварні.

Каел глянув на нього.

— Надто очевидно.

— Саме тому там ніхто не чекає, що ми підемо з жінкою на руках і дворфом із півмертвим хлопцем.

— Це не аргумент. Це опис нашого приниження.

— У тебе є кращий шлях?

Каел озирнувся вниз.

На рівні вулиці вже було видно трьох переслідувачів. Один показував нагору. Другий вилазив на зовнішні сходи. Третій зник у прохід між коптильнями, очевидно вирішивши зрізати.

— Є, — сказав Каел. — Але часу на красу немає. Веди.

— Ось. Тепер ти майже приємний.

— Не псуй момент.

Вони звернули до коптилень.

Тут повітря стало густішим, теплішим і смерділо так, ніби саме місто хтось вирішив засолити на зиму. Під навісами висіли ряди риби — темні, жорсткі, нерухомі. Між ними доводилося протискатися боком. Канати били по плечах, мокрі хвости чіплялися за рукави, а дошки були вкриті жирною кіптявою.

— Якщо я зірвуся через оселедець, — сказав Бром, — когось уб’ю навіть після падіння.

— Це надихає, — відповіла тіфлінка.

Позаду свиснув болт.

Ударив у сушильну раму так близько до Рота, що кілька рибин зірвалися й ляснули його по плечу.

Рот гидливо скинув одну з плаща.

— От бачиш? — сказав він у бік Каела. — Уже й місто зі мною погано поводиться.

— Місто в цьому сьогодні дуже послідовне, — відповів той.

Каел різко обернувся, схопив один із натягнутих гаків із мотузкою і смикнув вниз. Ціла сушильна секція завалилася позаду з таким гуркотом, ніби на поміст звалився скелет човна. Двоє переслідувачів, які вже вибігали на перехід, зникли під сітками, канатами й напівсухою рибою.

— Оце було красиво, — сказала Елла.

— Ні, — сказав Каел. — Просто смердюче.

Попереду місток до солеварні виявився ще гіршим, ніж звучав. Дві вузькі балки, перекинуті через чорний канал між коптильнею і високим темним дахом складу, де на горішньому ярусі сушили сіль у мішках. Поруччя не було. Лише вітер, дощ і мокра безодня внизу, куди скидали гниль.

— Чудово, — сказала Елла. — Прямо мій улюблений вид гостинності.

— Я перший, — сказав Бром.

— Ні, — відрізав Каел. — Ти з хлопцем повільний. Я перевірю балки.

— А якщо вони не тримають?

— Тоді ти підеш другим і знатимеш точно.

— О, тепер я теж тебе ненавиджу.

Каел ступив на першу балку.

Та витримала, але слизько відгукнулася під чоботом. Він пройшов до середини, перевірив другу ногою, обернувся й кивнув.

— По одному. Без героїзму.

— Занадто пізно для цього, — сказав Рот.

Першою пішла тіфлінка — легко, майже образливо впевнено.

Потім Каел забрав у Елли Нейру.

— Що ти робиш? — різко спитала вона.

— Ти йдеш сама.

— Я тримала її всю дорогу.

— Саме тому.

Вона вже хотіла огризнутися, але Нейра ледь чутно сказала:

— Не сперечайся. Ти тремтиш.

Елла завмерла на мить.

Не від страху.

Від того, що Нейра сказала це так, як колись, мабуть, уже говорила їй щось подібне. Спокійно. Без жалю. Помічаючи слабкість не для того, щоб принизити, а щоб не дати їй убити.

— Добре, — глухо сказала Елла. — Але тільки зараз.

— Звісно, — видихнув Каел. — Бо я ж дВже розраховую на довгострокову співпрацю.

Він підхопив Нейру обома руками. Вона була легша, ніж мала бути людина з такою присутністю. Це не сподобалось йому ще більше.