Глава 19. Посередник

Гелм Рот з’явився в проході так, ніби це була його крамниця, а не старі підземні купальні, де щойно ледь не відкрився шматок чогось, що не мало права навіть на назву.

На ньому був темний плащ, уже мокрий по краях, але все ще занадто дорогий для цього місця. За спиною — четверо людей. Не ті дешеві забіяки, яких він зазвичай наймав для дрібної брудної роботи. Ці йшли щільно, мовчки, зі зброєю напоготові й без того типового для вулиці бажання виглядати страшнішими, ніж вони є. Один — дворф із коротким карабіном. Двоє людей у стьобаних куртках і легких шоломах. Четверта — тіфлінка з вузьким обличчям, луком і таким байдужим поглядом, що навіть трупи в залі не заслуговували в неї на другий.

Рот ковзнув очима по залу.

По мертвих.

По розбитому колу.

По Нейрі, яка стояла вже тільки на впертості.

По Еллі, що тримала її під лікоть.

По Терену без тями.

І нарешті — по Каелу.

— Я бачу, ти знову сприйняв інструкції як образу, — сказав він.

Каел не опустив меча.

— Я бачу, ти знову недоговорив рівно настільки, щоб усі мало не здохли.

— О, не всі, — відповів Рот. — Ти, як бачимо, у своєму звичному дратівливому стані.

— Ще слово, — сказала Елла, — і я перевірю, чи в тебе кишки такі ж гладкі, як манери.

Рот подивився на неї. Потім на Нейру. І вперше за весь час у нього з обличчя зійшло те професійне невимушене нічого, яким він зазвичай прикривав навіть паніку.

— Жива, — тихо сказав він.

Нейра підняла голову.

Втомлено. Важко. Але прямо.

— На твоє нещастя, — відповіла вона.

Елла різко подивилась то на одного, то на іншу.

— Ви теж знайомі?

— На жаль, — сказали Рот і Нейра майже одночасно.

Каел коротко видихнув через ніс.

— Звісно. Було б дивно, якби в цій історії хоч хтось не знав один одного раніше.

За коридором уже наростав гомін. Не крики ще. Не штурм. Але той тип руху, коли хтось нагорі зрозумів: унизу сталося щось дороге, небезпечне або й те, й інше разом.

Тіфлінка з луком, не дочекавшись наказу, пішла до бокового проходу, стала коліном у тінь і натягнула тятиву на половину — без нервів. Дворф скинув карабін із плеча й коротко буркнув:

— Маємо хвилину, може дві. Потім посипляться.

— Дякую, Бром, — сказав Рот. — Як завжди, піднімаєш настрій.

— Я не для того тут.

Каел глянув на нього вдруге. Низький, широкий, із бородою, стиснутою мідними кільцями, і поглядом людини, якій усе в цьому залі не подобалось настільки, що вона вже почала отримувати від того дивне задоволення.

— Це ще хто? — спитала Елла.

— Ті, хто знають, де починається вихід, — відповів Рот. — А тепер, якщо ми всі досить насолодилися взаємною недовірою, можу запропонувати рідкісну розкіш: забратися звідси живими.

— Після тебе? — спитав Каел.

— Після тебе вже надто багато тіл, щоб я рвався першим.

Нейра раптом похитнулася сильніше. Елла ледве втримала її.

— Каелю, — сказала вона вже без жодного бажання дотепити. — У нас немає часу.

— Знаю.

Він не відводив погляду від Рота.

— Говори швидко. Чому ти тут.

Рот зітхнув, ніби це все дратувало саме його найбільше.

— Бо, Ворне, я не настільки дурний, щоб віддати пластину, ключ і дівчину людям, які працюють на нижній круг, а потім сподіватися, що мене не приберуть як зайвого свідка.

— Ти вже віддав, — сказав Каел.

— Ні. Я продав їм відстань. Це не те саме.

— Для мертвих — не велика різниця.

— Я ще не мертвий, отже, різниця є.

Елла холодно глянула на нього.

— Ти послав Каела за мною не для того, щоб повернути річ.

— Спершу — саме так.

— А потім?

Рот перевів очі на Нейру.

— А потім дізнався, що річ не просто річ. І що якщо її донесуть сюди, у мене буде коротке, але вкрай неякісне майбутнє.

— Ти міг попередити, — сказала Елла.

— Міг, — погодився він. — Тоді ти б не пішла туди, куди треба.

— Спробуй ще раз зробити вигляд, ніби це мене переконає, — сказала вона.

— Я й не намагаюся. Я просто обираю корисну правду серед тих, що лишилися.

Нейра дуже тихо сказала:

— Він не бреше. Не повністю.

Каел повернув голову до неї.

— Ти серйозно зараз захищаєш його?

— Ні, — відповіла Нейра. — Я просто не маю сил на неточність.

Вона підняла очі на Рота.

— Скільки ти знав?

Рот витримав її погляд на диво недовго.

— Достатньо, щоб боятися. Недостатньо, щоб не влізти.

— Як завжди.

— О, не будь несправедливою. Я принаймні не стою в колі як замок для підземної арифметики.

Елла різко стиснула Нейрину руку.

— Що він має на увазі?

Рот глянув на Еллу, потім на Нейру, і на мить, всього на мить, став схожим не на посередника, а на людину, яка бачить рахунок, який не хоче оплачувати.

— Те саме, що й звучить, — сказав він тихіше. — Якщо вона не вийде звідси скоро, камінь вирішить, що вона належить місцю більше, ніж собі.

Елла зблідла.

— Наскільки скоро?

Нейра не дала Роту відповісти.

— До того, як ми перестанемо чути різницю між кроками людей і стуком під плитами, — сказала вона.

— Дуже доступно, — буркнула Елла.

— Це тому, що часу на м’якість уже немає, — сказав Каел. — Роте. Вихід.

Рот кивнув.

— Є старий сервісний хід через печі. Його ще не мають перекрити, якщо нагорі не зовсім прокинулись. Підемо на рівень нижче, під стоками, вийдемо в рибному кварталі, біля солеварні. Звідти — як пощастить.

— “Як пощастить” мені не подобається, — сказала Елла.

— Мені теж, але іншої валюти в нас сьогодні немає.

Десь у коридорі брязнув метал. Один із людей Рота коротко вилаявся. Тіфлінка з луком пустила стрілу — сухий стогін показав, що не дарма.

— Пішли, — сказав Бром. — Зараз.

Каел прибрав меч на півдюйма вниз, не зовсім довіряючи, але вже визнаючи пріоритети.