Глава 18. Десятий

Плита піднялася не різко.

Не так, як вискакує пастка чи рветься замок.

Повільно. Майже обережно. Ніби щось знизу не ламало камінь, а перевіряло, чи справді нагорі вже все готове для його появи. Темна рідина в жолобах сіпнулася до центру, стягуючись тонкими лискучими нитками, і з-під плити потягло холодом не підземелля — холодом приміщення, де ніколи не було повітря для людей.

Каел не любив речей, які рухалися без поспіху.

Поспіх означав намір.

Повільність — впевненість.

— Назад, — сказав він ще раз.

Елла відступила на крок. Нейра — ні.

Вона стояла біля тріснутої плити так, ніби весь цей час і чекала не людей у темному, не читця з його книгою, а саме цього моменту, коли страх нарешті перестане бути припущенням і стане роботою.

Плита піднялася ще на ширину долоні.

Під нею була не порожнина.

Сходи.

Старі, вузькі, слизькі від тієї ж чорної вологи, що текла в жолобах. І десь унизу, за поворотом, уже було чути ті самі кроки. Повільні. Рівні. Немов хтось ішов не під землю й не вгору, а по списку.

Читець, якого Каел щойно вдавив у камінь, засміявся з кров’ю в роті.

— Чуєш? — прохрипів він. — Тепер уже й ти чуєш.

Каел ударив його ще раз. Не щоб отримати відповідь. Щоб той нарешті заткнувся.

Не допомогло. Люди такого сорту чомусь особливо люблять говорити саме тоді, коли їм ламають лице.

— Десятий іде, — видихнув читець. — Ви самі його покликали.

— Я починаю втомлюватися від людей, які говорять загадками, — сказала Елла.

— Це не загадка, — відповіла Нейра, не відводячи погляду від піднятої плити. — Це механіка.

— Яка огидна в тебе здатність робити жах ще менш приємним.

— Елло, — тихо сказав Каел, — замовкни на секунду.

— Я і так майже не дихаю.

Плита здригнулася востаннє й завмерла під кутом. Кроки знизу стали чіткішими.

Один.

Пауза.

Другий.

Пауза.

Третій.

Не людська хода. Надто точна. Надто однакова.

Нейра нарешті озирнулась.

— Слухайте уважно, бо другого разу може не бути, — сказала вона.

— Оптимізм із тебе так і сиплеться, — кинула Елла.

— Замовкни, — відрізала Нейра, і цього разу в голосі було стільки старої влади, що Елла справді замовкла.

Каел помітив це.

І запам’ятав.

— Нижній круг не відкривають жертвою, — швидко сказала Нейра. — Його відкривають неповним рахунком. Коли десять місць є, а десятої людини немає, він добирає відсутнє сам.

— “Добирає” що саме? — спитав Каел.

— Форму. Волю. Голос. Щось, що може ходити нагорі.

— Тобто ми зараз стоїмо й дивимось, як землі видають ноги?

— Приблизно.

— Чудово.

— Ні. Було б чудово, якби ми мали час.

Читець на підлозі знову засміявся.

— Ви не зможете його замкнути.

— Зможемо, — сказала Нейра.

— Ти вже одного разу не змогла.

Ось це вдарило.

Не по Нейрі. По Еллі.

Каел навіть не дивився на неї й усе одно відчув, як вона стала жорсткішою поруч. Так завмирають люди, коли чужий голос випадково натрапляє на старий злам.

— Не зараз, — сказав він тихо, сам не знаючи, кому саме.

— Тоді слухай, — відповіла Нейра.

Кроки були вже майже під самим краєм отвору.

Ще один поворот.

Ще кілька сходинок.

І щось знизу вже підходило до межі, за якою камінь мав віддати йому залу.

— Треба закрити рахунок, — сказала Нейра. — Не кров’ю. Іменем і місцем.

— Нормально, звісно, пояснила, — буркнула Елла.

— Десять місць. Десять носіїв. Десять знаків. Якщо десятий відсутній, круг рахує сам і бере того, хто ближче до розриву. Якщо хтось стає на місце добровільно і замикає число, двері можна закрити.

— “Можна” — це ще не “закриємо”, — сказав Каел.

— Ні. Але це краще, ніж дати йому вийти.

— І що значить “стати на місце”? — спитала Елла.

Нейра подивилась на неї.

Недовго.

Але Каелу цього вистачило, щоби зрозуміти відповідь раніше за слова.

— Ні, — сказав він.

Елла різко глянула на нього.

— Ти ще навіть не почув.

— Почути вже досить.

Нейра все одно договорила:

— Хтось має стати десятим у коло, взяти знак і назвати себе замість відсутнього.

— Ні, — повторив Каел.

— Так, — сказала Нейра. — Інакше воно візьме будь-кого само. Можливо — всіх у кварталі. По одному. Як недостачу.

Елла повільно глянула на тріснуті плити, на чорну рідину в жолобах, на сходи знизу.

— Якщо це зробити, — спитала вона, — людина виживе?

Нейра не відповіла відразу.

Ось це було найгірше.

— Нейро.

— Може, — сказала та нарешті. — Якщо встигнути вивести її з кола до того, як рахунок вчепиться.

— А якщо не встигнути?

Нейра промовчала.

— Ясно, — сказала Елла.

— Ні, не ясно, — відрізав Каел. — Ніхто в коло не стає.

— Маєш інший варіант? — спитала Нейра.

— Зараз знайду.

— Знайди швидко.

Першою з отвору під плитою з’явилася не рука.

Тінь.

Неправильна, надто густа для світла ламп, і водночас така чітка, ніби її не відкидали — несли. Вона лягла на край басейну, на темні плити, на ноги вбитого служки й на мить зробила все навколо пласким, як старий рисунок.

А потім вийшла кисть.

Людська за формою.

Не людська за спокоєм.

Бліда, тонка, з довгими пальцями, на яких темна волога лежала так, ніби це чорнило, а не бруд. Пальці вперлися в край каменю. Другу мить по тому над плитою з’явилася голова.

Без волосся.

Без віку.

Обличчя було звичайне настільки, що саме це й викликало нудоту. Не красиве, не потворне, не чоловіче й не жіноче. Лише наче зібране з тих рис, які люди зазвичай не запам’ятовують. Як обличчя випадкового свідка у корчмі. Або трупа, якого не хочеться перевертати вдруге.

Очі в нього були темні.