Глава 17. До третього удару

Клацання за спиною було тихе, майже чемне.

Саме тому Каел не став озиратися відразу.

Чемні звуки в таких місцях зазвичай означали найгірше.

Він просто змістився на півкроку вбік і опустив плечі так, ніби й далі дивився лише вниз, на залу, де біля порожнього басейну люди в темному готували щось, що не мало права називатися просто справою. Елла стояла поруч, уже з ножем у руці, і дивилася на Нейру так, ніби решта світу могла почекати ще кілька секунд.

Не могла.

— Ліворуч, — тихо сказав Каел.

— Бачу, — так само тихо відповіла вона.

З темного технічного коридору вийшли двоє.

Перший — широкий у плечах, у короткій шкіряній куртці поверх темного одягу, з вузьким тесаком у руці. Другий — сухий, з тією самою пластиною на шиї, але без зброї напоказ. Такі люди зазвичай або дВже добре брешуть, або дВже добре вміють робити іншим боляче без ножа.

— Ви зайшли не туди, — сказав сухий.

Голос у нього був спокійний, майже втомлений.

Каел глянув на нього через плече.

— А ви живете так, ніби це вас рятує.

Широкий не став витрачати час на слова. Рвонув одразу.

Каел зустрів його на вузькій галереї так, ніби вони не билися, а сперечалися про право стояти саме тут. Тесак пішов зверху вниз, грубо, з розрахунком на силу й слизький камінь під ногами. Каел відбив убік, підрізав дистанцію і вдарив руків’ям у щелепу. Чоловік хитнувся, але встояв. Міцний. Погано.

Сухий тим часом не рухався.

Він дивився на Еллу.

— Ти все ж прийшла, — сказав він.

Елла повільно перевела на нього погляд.

— Ми знайомі?

— Ні. Але ти була в списках.

— Яка честь.

— Не для тебе.

— Дивно. А звучить саме так, ніби мене хотіли образити витончено.

— Елло, — кинув Каел, не відводячи уваги від тесака, — якщо він і далі балакатиме, значить, або боїться, або тягне час.

— Я вже не люблю обидва варіанти.

Сухий усміхнувся кутиком рота.

— Розумно.

І тоді підняв ліву руку.

Не для удару.

Для знака.

Унизу, біля басейну, чоловік із книгою різко повернув голову вгору. Один із вартових уже дивився просто на галерею.

— Оце було нечесно, — сказала Елла.

— Ні, — відповів сухий. — Це було очікувано.

Третій дзвін ще не вдарив.

Але в залі під ними все вже почало змінюватися.

Той, хто стояв біля краю басейну, підняв руку вище. Вартові посунулися. Юнака з мотузками грубо штовхнули вперед. Нейру — ні. Її повели обережніше. Це було достатньо, щоб Каелу остаточно не сподобалася роль, яку їй тут відвели.

Тесак пішов знову, цього разу низько, в бік коліна. Каел вивернувся на мокрому камені, лезо чиркнуло по чоботу, і він у відповідь ударив у лікоть. Почув хрус сухожилля, не кістки. Чоловік зашипів і, замість відступити, пішов ближче.

Професіоналів Каел поважав рівно настільки, наскільки це допомагало швидше їх калічити.

Він підхопив чужий рух, дав суперникові самому влетіти в поруччя галереї і вдарив головою в ніс. Кров бризнула на камінь. Широкий осів на одне коліно.

— Елло! — кинув Каел.

— Уже!

Вона рушила на сухого ще до того, як той закінчив новий знак пальцями. Не прямолінійно. Косо, з лівого боку, змушуючи його або відступити до стіни, або відкрити корпус. Той обрав третє — ледь помітно клацнув чимось у рукаві, і в долоню йому вискочило тонке лезо, майже голка на короткому держаку.

— Огидно, — сказала Елла.

— Практично, — відповів він.

Їхні леза зіткнулися тихо. Надто тихо для справжнього бою. У нього була не вулична манера — він не різав, а викреслював лінії, шукав сухожилля, шию, внутрішню сторону руки. Елла це зрозуміла після другого обміну і одразу змінила ритм: перестала вигравати сталь проти сталі, почала ламати дистанцію плечем, ліктем, коліном, усім, що робить красиву техніку раптово дуже людською й дуже болючою.

Унизу пролунав другий удар дзвону.

Не гучний.

Глухий, далекий, наче крізь мокру тканину міста.

Але люди навколо басейну завмерли в ту ж мить.

Той, із книгою, почав читати.

Каел не чув слів. І добре. Деякі речі краще лишати без точного звучання.

— Каеле! — кинула Елла, і в голосі її вперше за весь час був не гнів, а тріщина.

Він глянув униз.

Нейру вже ставили біля самого кола з темних плит.

Юнак стояв навпроти, на іншому боці басейну, блідий, ледь живий, але ще на ногах.

Коло не було просто викладкою каменю. Між плитами йшли тонкі жолоби. Сухі. Поки що.

Ось чому тут не було води.

— Тепер бачиш? — сказав сухий, відбиваючи черговий випад Елли. — Пізно.

— Це ти зараз хвалишся чи вмовляєш мене не різати тобі горло? — спитала вона.

— Я пояснюю марність.

— О, я її обожнюю. Вона робить людей самовпевненими.

Каел уже рухався.

Широкий підвівся, намагаючись затулити прохід, але тепер одна рука в нього працювала гірше. Каел вибив тесак підошвою, рубонув руків’ям меча по скроні й, не перевіряючи результат, перескочив через нього до сходів униз.

Позаду дзенькнуло залізо — Елла ще тримала сухого.

Добре.

Погано.

Добре — бо жива.

Погано — бо сама.

Сходи були вузькі й мокрі. Унизу один із вартових уже здіймав арбалет. Каел навіть не сповільнився. Перестрибнув останні три сходинки раніше, ніж стрілець встиг прицілитися як слід. Болт вдарив у камінь за спиною. Каел увійшов у нього корпусом і зламав постріл чужим же плечем. Арбалет хруснув. Чоловік закричав. Другий вартовий потягнув меч, але надто пізно.

— Не дати колу крові! — крикнув Каел сам не знаючи, чи це наказ Еллі, Нейрі, собі чи всім одразу.

Той, із книгою, різко підняв голову.

— Затримайте його.

— Я зворушений, — сказав Каел і вдарив першого вартового в горло.

Нейра стояла біля краю басейну без мотузок.

Оце було найгірше.