Глава 15. Третій дзвін

Ліс не любив поспіху.

Він терпів його, дозволяв кількадесят кроків, іноді навіть сотню, а потім нагадував, що в нього інші правила: коріння під глиною, схили, які виглядають пологими лише здалеку, мокре листя, що бреше ногам, і тиша, в якій будь-яка чужа помилка звучить голосніше за крик.

Каел ішов швидко, але не тією швидкістю, якою тікають. Тією, якою відрізають відстань. Елла трималась позаду на два кроки, іноді на три, і дихання її вже не було рівним, хоч вона й надто вперто стискала щелепи, щоб дати цьому стати словами.

— Скажи мені чесно, — видихнула вона нарешті, — ти зараз робиш вигляд, що не тікаєш?

— Ми не тікаємо.

— А що ми робимо?

— Забираємо в когось можливість наздогнати нас красиво.

— У тебе дивний спосіб заспокоювати.

— Я не заспокоюю.

— Я вже зрозуміла.

Він не озирнувся, але почув, як вона на мить ковзнула на мокрому корені, втрималась, тихо вилаялася собі під ніс і знову вирівняла крок. Значить, тримається. Погано. Але ще тримається.

Праворуч унизу потягло вогкістю глибшої низини. Ліворуч дерева густішали, а схил ішов угору, де між стовбурами вже проступала сіра лінія старої вирубки. Каел звернув туди без слова.

— Серйозно? — сказала Елла. — Ще вище?

— Там сухіше.

— Це брехня.

— Так. Але там краще видно.

Вона нічого не відповіла. Лише пішла слідом.

Дощ тепер не падав. Він висів у повітрі. Дрібний, колючий, наче ліс сам його дихав.

Каел зупинився так раптово, що Елла мало не врізалася йому в спину вдруге за ранок.

— Не кажи, — прошепотіла вона. — Знову хтось.

— Один ближче. Другий відстав.

— Той самий хвіст?

— Ближчий — так.

— І що?

Каел повільно перевів погляд на вирубку попереду.

Колись тут палили дерево на вугілля. Від печей лишились самі напівзасипані кам’яні кільця, чорні плями землі і низький сарай без дверей, де тепер можна було ховати хіба що мокрі думки. Місце було погане, але чесне: воно не обіцяло безпеки. Воно лише давало кілька кутів, з яких чужі кроки звучать завчасно.

— Тепер, — сказав Каел, — ми перестанемо бути здобиччю.

Елла коротко подивилася на нього.

— Ти це кажеш так, ніби я мала вибір.

— У тебе він завжди є.

— Ні. У мене просто рідко бувають хороші.

Він кивнув на сарай.

— Усередину.

— А ти?

— А я спробую зробити так, щоб він зайшов не туди, куди хоче.

— Це звучить майже як план.

— Не псуй мені репутацію.

Вона вже рушила до сараю, коли він додав:

— І, Елло.

Вона озирнулась.

— Якщо це не той, кого ми чекаємо, не вагайся.

Її обличчя стало трохи жорсткішим.

— Я не вагатимусь.

— Добре.

— Не “добре”. Просто не вагатимусь.

Каел не відповів. Вона й так знала, що це була для нього найвища форма згоди.

Він обійшов вирубку по дузі.

Земля тут зберігала сліди краще. Один набір — їхній. Другий — легший, обережніший, але недостатньо. Людина йшла за ними вже давно і втомилась не менше за них. Коли втомлюються, починають вірити, що обережність можна скоротити хоча б на півкроку. Саме з таких півкроків і складаються чужі поразки.

Каел присів біля чорної плями колишнього вуглярського рову, торкнувся пальцями глини, тоді швидко змінив напрям і зник між двома пнями.

Кроки наблизилися за хвилину.

Не дуже тихі. Але вже стриманіші, ніж раніше.

Хвіст теж зробив висновки.

Добре.

Тоді з ним можна говорити.

Постать з’явилась між деревами: темний плащ, коротка зброя під рукою, вузьке обличчя, яке хотіло здаватись порожнім. Не вийшло. Такі обличчя завжди зраджує рот — надто твердий у спокої, надто жадібний до наказу.

Чоловік зупинився, побачив відбитки біля сараю і, як Каел і розраховував, не пішов відразу всередину. Обійшов праворуч. Потім ліворуч. Потім завмер, слухаючи.

Розумний.

Отже, бити доведеться не по страху.

Каел вийшов ззаду без шуму рівно настільки, щоб у того лишилася одна чесна секунда — встигнути зрозуміти, але не встигнути зробити нічого корисного.

Чужинець обернувся швидко.

Ніж у нього був уже в руці.

Перше зіткнення вийшло глухим: сталь ковзнула по сталі, руків’я вдарилось об передпліччя, чоботи розрізали мокрий попіл. Чоловік не відступив, а пішов низько, коротко, без вуличного сміття у рухах. Не найманий різник. Навчений.

— Хто тебе послав? — спитав Каел.

Той не відповів.

Звісно.

Другий випад був кращим. Ніж пішов у бік живота, але зламався в траєкторії в останній миті — перевірка. Каел змістився рівно настільки, щоб не дати лезу шкіри, і вдарив у зап’ястя. Хруснуло не кісткою — ременем захисту під рукавом.

Підготовлений.

Погано.

Чоловік рвонув назад і відкрив рот, щоби крикнути. Не встиг.

Із сараю вилетів кинджал Елли і встромився в дерев’яну балку за півдюйма від його шиї.

Не влучити було навмисно.

Чужинець смикнувся саме так, як смикаються ті, хто вперше раптом усвідомлює, що в історії не він мисливець.

Цього Каелу вистачило.

Він вдарив плечем у груди, звалив його на вогкий попіл і коліном придавив руку зі зброєю.

Чоловік захрипів.

— Тепер ще раз, — сказав Каел тихо. — Хто тебе послав?

Елла вже вийшла із сараю, бліда, з мокрим волоссям, липким до скронь, але очі в неї були такі холодні, ніби втома з них просто не мала доступу.

— Можеш не відповідати, — сказала вона. — Я не образлюся. Мені й так видно знак на шиї.

Каел глянув.

Під коміром справді блиснув край темної пластини на шнурку.

Той самий тип мітки.

Чоловік, зрозумівши, що його побачили, різко стиснув губи.

— О, — сказала Елла, — тепер ти вже точно не цікавий як таємниця. Лишився тільки як джерело незручностей.

— Ти балакуча, — прошипів він.