Глава 15. “Під мостом”

Ранок не став кращим лише тому, що настав.

Дощ за ніч втомився бути зливовим і тепер сіяв дрібно, вперто, як людина, яка вже не кричить, бо знає: можна дочекатися й тихішим голосом. Заїзд прокидався повільно. Десь унизу хтось грюкав відрами, коні дихали в стійлі важко й невдоволено, а в коридорі вже разів зо три пройшли чиїсь кроки — то швидкі, то ліниві, то такі, що відразу хотілося перевірити ніж.

Каел стояв біля вікна і дивився у двір-колодязь, де мокра цегла була така темна, ніби ніч просто передумала йти.

Елла, вже більш-менш стягнувши на собі куртку, сперлась боком об стіл і спостерігала за ним.

— Ти завжди так дивишся у вікно, ніби підозрюєш навіть дощ? — спитала вона.

— Дощ ні.

— А що тоді?

— Те, що за ним люблять ховатися люди.

Вона пирхнула.

— І як, багато знайшов?

— Достатньо, щоб не полюбити звичку.

Елла затягнула ремінь тугіше й ледь поморщилася, коли тканина торкнулася перев’язаного боку. Каел це побачив, але нічого не сказав. Просто підійшов, забрав із лави її піхви з ножем і простягнув уже так, щоб вона не тягнулась зайвий раз.

Вона взяла.

— Оце зараз було майже турботливо.

— Ні, — сказав Каел. — Це було швидше.

— Ти іноді так красиво брешеш, що аж образливо.

— Я не стараюся.

— От саме це й образливо.

Вони спустилися вниз, не розмовляючи. Корчмарка, повна жінка з руками, які виглядали так, ніби могли самі витиснути правду з горла, глянула на них один раз і більше не дивилася. У таких місцях це майже форма ввічливості.

Каел лишив на столі дві монети. За кімнату. За воду. За те, що вночі ніхто не став ставити зайвих запитань. Корчмарка накрила монети долонею й тільки сказала:

— На тракт сьогодні гірко.

— Він і вчора не був солодкий, — відповів Каел.

— Учора на ньому ще не шукали.

Це змусило Еллу злегка підвести брову.

— Хто? — спитала вона.

Жінка знизала плечима.

— Люди в темному. Не місцеві. Їдять мало. Дивляться забагато. Коней не лишили — пішли пішки. Отже, або бідні, або впевнені, що наздоженуть і так.

Каел кивнув один раз.

— Коли?

— До світанку.

Цього вистачило.

Вони вийшли з заїзду в мокрий холод і рушили трактом далі.

За міськими межами світ не ставав чеснішим. Він просто брехав простіше.

Соляний тракт тягнувся вздовж низьких пагорбів і голих дерев, по коліна в мряці. Десь справа, за смугою чагарю, глухо шуміла вода. Дорога була розбита возами, дощем і роками, які ніхто не лагодив. Глина чіплялася до підошов, наче мала власну думку про кожного, хто нею йшов.

Каел ішов трохи попереду. Не тому, що не довіряв Еллі дорогу. А тому, що так було легше читати все, що лишили інші. Крайній слід чобота. Надломлена гілка. Місце, де кінчиком рукава струснули вологу з леза. Малі речі. Саме вони й вирішували, хто дійде до вечора, а хто стане для когось оповідкою.

— Хвіст усе ще з нами? — спитала Елла після довгого мовчання.

— Так.

— Один?

— Тепер двоє.

Вона коротко глянула назад, але не обернула голови повністю.

— Звідки?

— Перший той самий. Тримає відстань розумно. Другий приєднався після низини з вербами.

— Місцевий?

— Ні.

— А перший?

— Може бути.

— Ти зараз дратуєш мене навмисно?

— Ні. Просто не люблю точність там, де її ще не заробили.

Елла тихо видихнула крізь зуби.

— Одного дня я почну відповідати тобі так само.

— Не раджу. Це виснажує.

— Тебе ж не виснажує.

— Я вже зіпсований.

Вона мало не всміхнулася, але стрималась.

Тракт поволі спускався до старого мосту. Не великого, не гарного — просто кам’яного, низького, такого, який тримають не майстри, а впертість матеріалу й байдужість влади. Під ним бігла темна вода, а знизу до каменю прилипав зелений слиз, від якого навіть саме повітря здавалося слизьким.

Каел зупинився ще до того, як вони вийшли на відкритий схил.

— Що? — тихо спитала Елла.

— Міст.

— Я бачу.

— А я — ні все.

Він присів біля узбіччя, провів пальцями по вологій землі, торкнувся відбитка підкови, потім іншого — людського.

— Тут уже були, — сказав він. — Не один раз. І не вночі.

— Ті, кого ми шукаємо?

— Можливо. А можливо, ті, хто знає, що ми шукатимемо.

Елла повільно подивилася на міст.

— Третя зупинка — під мостом, — сказала вона. — Занадто очевидно, щоб бути просто подарунком.

— Мелх не здавався щедрим.

— Ні. Зате він здавався людиною, яка любить, щоб навіть мертві працювали після нього.

Каел глянув на неї.

— Гарне формулювання.

— Я росла в Кальдорі. Там або вчишся говорити точно, або тебе називають іншими словами.

Він випростався.

— Коли спустимося, руками не чіпаєш нічого першою.

— Я пам’ятаю, що сказав Оррен.

— Добре.

— Мене дратує, коли ти повторюєш очевидне.

— Мене теж. Але мертві люди дратують більше.

Вона замовкла. Не тому, що не мала чим відповісти. А тому, що в цій фразі було рівно стільки правди, скільки не хотілося перевіряти.

Вони зійшли нижче.

Під мостом пахло водою, старим каменем і тим особливим холодом, який не просто пробирає під одяг, а ніби стає ще одним шаром шкіри. Опори були вкриті плямами темного моху. У нішах між каменем хтось колись складав ящики, ховав вузли, залишав пакунки. Тут було місце для дрібної контрабанди, тихих обмінів і поганих рішень.

— Де саме? — пошепки спитала Елла.

Каел не відповів одразу. Вода під мостом шуміла нерівно: під однією аркою — глухо, під іншою — швидше.

Він повільно пішов ліворуч, рахуючи опори.

Раз.

Два.

Три.

Біля третьої, з внутрішнього боку, камінь мав тонку тріщину, надто пряму, щоб бути природною. Нижче — темну цятку, ніби хтось колись запечатував щось смолою, а потім обережно зрізав.