Глава 13. Вогонь, який не гріє

Вони йшли довго.

Місто змінювалось непомітно, але відчутно. Вузькі вулиці розходились, повітря ставало трохи чистішим, а звуки — глухішими. Тут Вже не кричали. Тут говорили тихіше. І дивились довше.

Каел звернув у вузький прохід між двома будинками, де навіть дощ не доходив повністю. Далі — невеликий двір. Покинутий. Камінь під ногами сухіший, ніж мав би бути, і запах — старого дерева, пилу і чогось, що давно перестало бути домом.

— Тут, — сказав він.

Елла озирнулась.

— Це… твій варіант “безпечного місця”?

— Це мій варіант “місця, де нас не шукають одразу”.

— Різниця невелика.

— Достатня.

Вона мовчки зайшла слідом.

Каел розвів невеликий вогонь. Не великий — тільки настільки, щоб дати світло і трохи тепла. Полум’я було приглушене, більше тліло, ніж горіло.

Елла сіла навпроти, спершись спиною об стіну. Ніж лежав поруч. Не схований.

— Ти завжди носиш його так? — спитав Каел.

— Як?

— Ніби він частина руки.

— А ти свій меч — ні?

Він на секунду затримав погляд.

— Ношу.

— От і все.

Пауза.

Вогонь тихо тріснув.

Каел дістав із сумки шматок тканини, невелику флягу і ще щось загорнуте.

— Давай руку, — сказав він.

— Я не дитина.

— Я й не нянька.

— Тоді чого ти командуєш?

— Бо якщо ти втратиш більше крові, ніж Вже втратила, я залишусь тут один. А це менш вигідно.

Вона скептично глянула на нього.

— Нарешті чесно.

— Я не люблю витрачати слова даремно.

— Це видно.

Вона все ж подала руку.

Каел розмотав пов’язку.

Кров Вже не текла активно, але рана виглядала глибшою, ніж хотілося б.

— Ти довго так бігала? — спитав він.

— Достатньо.

— Це не відповідь.

— А ти любиш повні відповіді?

— Коли вони корисні.

Вона трохи скривилась, коли він почав очищати рану.

— Обережніше.

— Я і так обережно.

— У тебе дивне поняття обережності.

— У тебе — виживання.

Пауза.

— Два дні, — сказала вона тихо. — Може трохи більше.

Каел підняв на неї погляд.

— Без нормальної перев’язки?

— Не було часу.

— І ти ще стоїш.

— Я вперта.

— Це видно.

Він закінчив і зав’язав пов’язку.

— Готово.

— Дякую.

Слово прозвучало так, ніби вона не звикла його говорити.

Каел нічого не відповів.

Тиша між ними не була незручною.

Але й легкою — теж ні.

— Ти завжди такий? — спитала Елла.

— Який?

— Ніби весь час щось рахуєш.

— Я і рахую.

— Що?

— Відстань. Людей. ризик.

— І мене?

Він подивився прямо.

— Вже.

Вона ледь усміхнулась.

— І який результат?

— Ти не брехала про ніж.

— Це комплімент?

— Це факт.

— А щось менш сухе в тебе є?

— Рідко.

Вона підтягнула коліна до себе.

— Тепер моя черга.

— Питай.

— Ти сказав, що “працюєш”. На кого?

— На тих, хто платить.

— Це відповідь для дурнів.

— Це правда.

— Ні. Правда зазвичай складніша.

Каел трохи нахилив голову.

— Я беру замовлення.

— На що?

— Залежить.

— Люди?

— Іноді.

— Речі?

— Частіше.

— Секрети?

— Завжди.

Вона уважно дивилась.

— І зараз?

Пауза.

— Зараз — усе одразу.

— Через мене?

— Частково.

— А решта?

— Те, що я знайшов раніше.

— Що саме?

Каел мовчав.

Елла повільно кивнула.

— Добре. Не відповідай.

— Це не тому, що я не хочу.

— А тому що не можеш?

— Або не варто.

Вона зітхнула.

— Я це теж знаю.

Вогонь тріснув гучніше.

Десь далеко гавкнув собака.

— Тепер ти, — сказав Каел.

— Що?

— Ти сказала, що не знаєш, що в тебе є.

— Так.

— Але ти знаєш, чому за тобою йдуть.

Вона довго мовчала.

Потім сказала:

— Я була кур’єром.

Каел не здивувався.

— Я здогадався.

— Це було не те, що ти думаєш.

— Це завжди те, що я думаю.

Вона тихо всміхнулась.

— Добре. Тоді скажи.

— Ти носила щось, чого не мала бачити.

— Так.

— І щось пішло не так.

— Так.

— І тепер ти або втратила це, або залишила собі.

Вона подивилась на нього довше.

— Ти дВже дратуєш, коли правий.

— Це часто.

— Я не залишала.

— Але й не віддала.

Пауза.

— Ні.

— Значить, воно все ще десь поруч.

Вона нічого не сказала.

Але цього було достатньо.

— Вони казали “носій”? — тихо спитав Каел.

Елла різко підняла голову.

— Звідки ти—

— Просто відповідай.

Вона вагалась.

— Так.

— І “третій”?

Ще пауза.

— Так.

Каел видихнув.

— Значить, ми в одному болоті.

— Це не звучить заспокійливо.

— І не має.

Вона дивилась на вогонь.

— Ти боїшся? — раптом спитала вона.

— Так.

Вона здивовано глянула.

— Серйозно?

— Я не люблю недооцінювати речі.

— І чого саме ти боїшся?

Каел трохи подумав.

— Не того, що мене вб’ють.

— Це вже щось.

— А того, що я зрозумію все занадто пізно.

Тиша.

Елла тихо сказала:

— Це гірше.

— Так.

Вона лягла трохи зручніше, але не закрила очі.

— Ти будеш спати?

— Ні.

— Чому?

— Хтось має дивитися.

— Я теж можу.

— Ти вже два дні не спала нормально.

— І?

— І якщо ти зараз впадеш, завтра ти не піднімешся.

Вона мовчала.

Потім тихо сказала:

— Якщо ти підеш…

— Я не піду.