Глава 11.Ті, хто не біжать

Дощ знову почався різко.

Ніби хтось вирішив, що світ надто добре видно.

Каел ішов швидко, але не біг. Елла спершу намагалася тримати той самий ритм, але за кілька хвилин різниця в кроках почала відчуватися — не в ногах, а в диханні.

— Скажи мені чесно, — видихнула вона, — ти зараз робиш вигляд, що не тікаєш?

— Ми не тікаємо.

— А що ми робимо?

— Відходимо.

— Це ще гірше звучить.

Він не відповів.

Дорога тут розходилась: одна — назад до тракту, друга — вбік, у ліс, де земля була м’якша, а сліди — глибші.

Каел не зупинився. Просто звернув у бік лісу.

— Серйозно? — сказала Елла. — Ти ведеш нас у бруд?

— Я веду нас туди, де вони не захочуть іти всі разом.

— Тобто вони підуть по дорозі?

— Ні. Вони розділяться.

— Прекрасно.

— Так.

Вона стиснула зуби, але пішла за ним.

Ліс прийняв їх без звуку.

Тут дощ Вже не падав — він просочувався. Краплі збиралися на листі, на гілках, на павутині, і тільки іноді зривалися вниз. Земля під ногами була м’яка, слизька, зрадлива.

Каел зупинився різко.

Елла ледь не врізалась у нього.

— Що—?

Він підняв руку.

Слухав.

Спочатку вона нічого не чула.

Потім — так.

Не кроки.
Злам гілки.

Десь праворуч.

— Один, — тихо сказав Каел.

— Ти впевнений?

— Ні. Але не група.

— А під мостом був один.

— Це нічого не значить.

Елла повільно провела пальцями по руків’ю ножа.

— Якщо це “сторож”, то він не поліз би сам.

— Значить, або він дурний.

— Або впевнений.

— Це майже одне й те саме.

Вона хмикнула, але очі вже були холодні.

— План?

— Немає.

— Я так і знала.

— Є напрям.

— Це не план.

— Для мене — достатньо.

Вони рушили глибше.

Тепер швидше.

Тепер Вже майже бігли.

Дерева ставали густішими. Схил — крутішим. Земля під ногами почала сповзати, і кілька разів Елла ковзнула, ледь втримавшись.

— Каеле, — коротко сказала вона, — я не витягну довгий забіг.

— Знаю.

— І?

— Значить, ми не будемо бігти довго.

— Це звучить як дВже погана новина.

— Зазвичай так.

Звук позаду змінився.

Тепер це були не випадкові тріски.

Кроки.

Швидкі.

Ближче.

— Вже двоє, — сказала Елла.

— Можливо.

— Ні. Один важчий, один легший.

— Добре.

— Ти не збираєшся нічого робити?

Він різко звернув ліворуч, зійшов зі стежки зовсім і пішов крізь густі кущі.

— Ось що я роблю.

— Це не план, це хаос!

— Це працює.

— Для тебе.

— І для тебе, якщо триматимешся поруч.

Вони вискочили на невелику прогалину.

Посередині — повалене дерево. Старе, товсте, поросле мохом. З одного боку — спад, з іншого — підйом.

Каел зупинився.

— Тут.

Елла різко обернулась.

— Ти що, серйозно?

— Так.

— Ми будемо битися?

— Ні.

— А що тоді?

— Затримка.

— Каеле…

— Просто довірся.

— Я не люблю це слово.

— Я знаю.

Він швидко озирнувся, підняв один із каменів біля коріння, перевернув його, знайшов під ним шматок гнилої кори, зламав її й кинув трохи далі вбік.

Потім ще один камінь.

Потім провів ногою по землі — стираючи частину слідів.

Елла дивилась.

— Ти…

— Швидко.

— Це не працює проти тих, хто вміє читати ліс.

— Я не намагаюсь їх обдурити.

— А що тоді?

Він подивився на неї.

— Я даю їм вибір.

— Це ще гірше.

— Саме тому це працює.

Перший переслідувач з’явився за хвилину.

Не той, що під мостом.

Інший.

Вищий. У темному плащі. Обличчя — наполовину закрите тканиною. Рухався впевнено, але не ідеально тихо.

Він зупинився біля краю прогалини.

Побачив сліди.

Побачив кору.

Побачив стерту землю.

Завмер.

— Він думає, — прошепотіла Елла.

— Так.

— Це добре чи погано?

— Це дає нам секунди.

— Нам потрібно більше.

— Нам завжди потрібно більше.

Чоловік повільно опустився на коліно.

Провів пальцями по землі.

Потім підняв голову.

І подивився прямо в їхній бік.

Елла завмерла.

— Він бачить нас?

— Ні, — тихо сказав Каел. — Він просто достатньо розумний, щоб не довіряти очевидному.

— Це знову погано.

— Так.

Другий звук позаду.

Другий переслідувач.

І тепер Вже ближче.

— Час, — сказав Каел.

— Нарешті.

— Не біжи прямо.

— Що?

— Ріж траєкторію.

— Це ти зараз красиво сказав “роби як хочеш”?

— Це я сказав “живи”.

— О, прекрасно.

Вони рвонули.

Не вперед.

Вниз.

Прямо через коріння, через слизький схил, де будь-яка помилка могла коштувати не просто падіння — часу.

Елла ковзнула.

Каел схопив її за плече й потягнув далі.

— Не зупиняйся!

— Я й не планувала!

Позаду вже бігли.

Тепер без обережності.

Тепер — швидко.

— Вони зрозуміли! — крикнула Елла.

— Вони завжди розуміють!

— Це не додає оптимізму!

— Я не працюю з оптимізмом!

Схил закінчився різко.

Попереду — вузька річка.

Швидка.

Холодна.

— О, ні, — сказала Елла.

— Так.

— Каеле, я тебе зараз уб’ю.

— Після.

— Якщо виживу!

— Це план!

Він не зупинився.

Просто стрибнув.

Вода вдарила в ноги, підкосила, але він втримався.

Обернувся.

— Давай!

Елла секунду вагалась.

Потім — стрибнула.

Ледь не впала.

Він знову схопив її.

— Я ненавиджу воду!