Глава 10.Сховок кур’єра

Ранок за містом завжди здавався Каелові підозрілим.

Не через небо, не через дощ і не через дорогу, яка після ночі робилася ще гіршою, ніж увечері. А через тишу перед людьми. Мить, коли світ Вже не нічний, але ще не денний, коли все живе ніби перевіряє, чи варто сьогодні вставати взагалі. У таку пору найкраще чути тих, хто не хоче бути почутим.

Він прокинувся раніше за Еллу. Не тому, що добре спав. Просто тіло вже давно не розрізняло сон і чергування так, як це роблять нормальні люди. У малій кімнаті під сходами було холодніше, ніж увечері. Піч унизу давно прогоріла, за стіною шаруділи чужі кроки, а віконце над ліжком посіріло настільки, що день Вже можна було вважати чинним.

Елла лежала на боці, обличчям до стіни, з ножем під долонею і плащем, підтягнутим до самого підборіддя. Уві сні вона не виглядала спокійною. Не тому, що смикалась чи бурмотіла. Навпаки. Надто тиха. Надто зібрана навіть тут, ніби сон і для неї лишався просто іншою формою настороженості.

Каел якийсь час дивився на двері, слухав коридор, дощ і власні думки, а потім сказав:

— Якщо ти не прокинешся зараз сама, я вирішу, що ти вмерла від поганого пива.

Елла не ворухнулась секунду.

Потім дВже повільно розплющила очі.

— Це найогидніший спосіб сказати “доброго ранку”, який я чула за останні кілька років.

— Я старався.

Вона перевернулась на спину, повільно сіла й одразу зашипіла від болю в боці.

— Ненавиджу ранок.

— Це взаємно.

— Ні, ти просто ненавидиш усе до сніданку. Я — конкретно ранок.

Каел підвівся зі стільця біля дверей, де й просидів більшу частину ночі, і подав їй кухоль із водою. Вона взяла не відразу.

— Якщо це жарт, — сказала Елла, — він дВже сухий.

— Це вода.

— У твоєму виконанні все одно звучить підозріло.

— Пий.

Вона зробила кілька ковтків і віддала кухоль назад.

— Ти взагалі спав?

— Досить.

— Це не відповідь.

— Для мене — так.

Елла дивилась на нього крізь ранковий напівморок. Потім зітхнула.

— Гаразд. Одного дня я перестану ставити запитання, на які ти любиш відповідати половиною слова.

— Ні, не перестанеш.

— Це самовпевнено.

— Це спостереження.

Вона повільно всміхнулась.

— Мені вже навіть бракуватиме цього, якщо тебе колись хтось таки заріже.

— ДВже зворушливо.

— Не звикай.

Внизу вже рухалися. Каел відчув це по звуках: хтось ставив казан, хтось відкривав засув, хтось кашляв так, ніби цим жив останні десять років і не збирався полишати. Заїзд прокидався без жодної гідності, як і всі місця, де люди ночують не від любові до дороги, а від того, що далі темно.

Вони спустилися вниз мовчки. Марта вже стояла за шинквасом, у тому самому темному платті, тільки волосся тепер було зібране тугіше, а вираз обличчя — ще менш терплячий, ніж учора. На плиті кипіла каша, над нею стелився пар. У залі лишилися тільки старий тіфлінг біля печі та напіворк із перев’язаною рукою, який тепер намагався різати хліб лівою і лаявся на себе з такою щирістю, що навіть Марта не перебивала.

— Якщо ви йдете, то їсте зараз, — сказала вона, побачивши їх. — Якщо не йдете, теж їсте зараз. Я не тримаю кухню для мрійників.

— А для кого тримаєш? — спитала Елла.

Марта навіть не підняла голови, розливаючи кашу по мисках.

— Для тих, у кого ще досить зубів, щоб жувати. Решта платять наперед.

Вона поставила перед ними дві миски й кухоль із гарячим настоєм.

— Це що? — спитав Каел.

— Те, що допоможе їй не звалитися з коня, якби у вас був кінь. А так — просто не звалитися на дорозі.

Елла взяла кухоль і понюхала.

— Гірке.

— Так.

— Отже, корисне?

— Отже, дешеве.

Елла хмикнула й усе ж ковтнула.

Каел узяв ложку, але Марта ще не пішла. Стояла над столом, дивлячись на них так, ніби мала щось сказати й Вже шкодувала, що це буде схоже на турботу.

— Учора пізно вночі ще один чоловік питав, чи не зайшла сюди жінка з перев’язаним боком, — сказала вона. — Я сказала, що в мене в заїзді півжиття хтось перев’язаний, а люди з такими питаннями зазвичай не подобаються навіть моїм дверям.

Елла завмерла з кухлем у руці.

Каел підняв очі.

— Як виглядав?

— Людина. Не стара. Плащ темний. Говорив тихо і ввічливо, ніби саме це робило його меншим виродком. Мені такі не подобаються відразу.

— І ти просто відправила його?

Марта примружилась.

— “Просто”? Ні, чоловіче. Я змусила його постояти під дощем, поки згадувала, наскільки сильно мені не подобається його лице. Потім сказала, що якщо він шукає жінку, хай іде в бордель нижче по тракту, а якщо проблеми — хай шукає їх у себе вдома. Він пішов. Але не так, як ідуть ті, кого справді переконали.

— Тобто? — спитала Елла.

— Тобто він відійшов рівно настільки, щоб не виглядати нав’язливим, і ще хвилин десять стояв за сараєм. Потім зник. Або зробив вигляд.

Каел мовчки дивився на неї.

— Я не здала вас, — сказала Марта. — Не тому, що ви мені подобаєтеся. А тому, що люди з такими питаннями завжди приходять по щось, після чого в заїзді треба міняти дошки. А це зайві витрати.

Елла дВже повільно опустила кухоль.

— Мені все більше подобається твоя система цінностей.

— Не захоплюйся. До обіду це пройде.

Марта пішла геть, а Каел і Елла мовчки доїли кашу. Вона була густа, гаряча й несмачна. Саме те, що треба було тілу перед дорогою.

Нарешті Елла сказала:

— Він ішов за Орреном чи за нами?

— За нами.

— Ти впевнений?

— Ні. Просто не люблю давати надії тому, що можна перевірити тільки ножем.

— Чудово. Мені так бракувало твоєї ранкової ніжності.

— А мені — твого голосу до їжі.

Вона глянула на нього поверх миски.

— От за це я тебе одного дня вб’ю по-справжньому. Не тому, що треба. А з принципу.