Глава 9. Заїзд без імені

Заїзд без назви стояв на пагорбі так, ніби його колись поставили тут тимчасово, а потім забули прибрати.

Низький, перекошений, із важким дахом, що сповзав над ґанком, мов мокрий каптур. На місці вивіски залишився тільки гак, у який вітер тихо постукував ланцюжком. Кам’яна основа була старшою за все інше, а верхні дошки — темнішими від дощу й диму, ніж могли б бути від віку. У вікнах тремтіло жовте світло, і воно здавалося не запрошенням, а радше попередженням: тут є тепло, але за нього, як і за все інше, доведеться чимось платити.

Каел зупинився біля жолоба, де під дощем хлюпала чорна вода, і ще раз озирнув тракт.

Позаду — нічого, крім мряки, вологого шляху й темних, змазаних силуетів низин. Оррен зник десь там, у вечорі, разом зі своїм не до кінця щирим попередженням. Попереду — заїзд, дим, дві прив’язані конячини й ще одна ніч, у якій навряд чи хтось дозволить їм просто поїсти й мовчки висохнути.

Елла стала поруч.

— Ну? — спитала вона. — Це той момент, де ти скажеш, що місце огидне, а отже, безпечне?

— Ні, — відповів Каел. — Це той момент, де я скажу, що місце огидне, а отже, тут доведеться платити двічі.

Елла коротко фиркнула.

— І все ж ми йдемо.

— Так.

— От іноді я думаю, що тебе можна було б малювати в навчальних книгах під словом “впертість”.

— А тебе під словом “коментар”.

— Грубо.

— Точно.

Вони піднялися сходами на ґанок.

Під ногами заглухо скрипнуло дерево. Не трухляве — старе, але ще живе. Двері були відчинені не повністю, лишені на долоню, щоби тепло не виходило все разом і щоби кожен, хто заходить, мусив сам себе впустити.

Каел штовхнув їх плечем.

Усередині було тепло, задушно й голосно рівно настільки, щоби ніхто не чув чужого шепоту за сусіднім столом.

Головна кімната виявилася більшою, ніж здавалося ззовні. Низькі балки під стелею, старі кам’яні стіни, дві жаровні, велика піч із чорним, закіптюженим нутром. Біля дальньої стіни — шинквас, за яким рухалася жінка-людина років сорока або п’ятдесяти, з обличчям, що давно перестало дбати, гарне воно чи ні. На ньому лишилися тільки кістка, втома, розум і звичка переживати чоловіків, які вважали, що вміють командувати світом. На носі в неї сиділи круглі окуляри в тонкій оправі, і це виглядало майже смішно на фоні плечей, якими вона могла б притиснути до дверей будь-якого дрібного боржника.

У кімнаті сиділи шестеро.

Двоє під стіною — купці або ті, хто дВже хотіли ними здаватися. Старий тіфлінг біля печі, з рогом, надколотим майже біля основи. Молодий напіворк із перев’язаною рукою. Жінка в дорожньому плащі, яка їла повільно й не дивилася ні на кого так послідовно, що це вже саме по собі означало: вона дивиться на всіх. І ще один чоловік біля вікна, який нібито спав над кухлем, але рука в нього лежала надто близько до ножа.

Жінка за шинквасом глянула на них і відразу сказала:

— Якщо ви прийшли помирати, то не в залі. Я тільки вчора драїла дошки.

Елла зупинилася на півкроці й повільно всміхнулася.

— Це вже друга жінка за два дні, яка починає з важливого.

— Добре. Значить, ви ще не зовсім безнадійні, — сказала господиня. — Їжа, ліжко чи тільки вогонь?

Каел дістав монети.

— Їжа. Вода. І куток без зайвих очей.

Господиня подивилася на монети, потім на нього, потім на Еллу, надто довго затримавши погляд на її поставі, на тому, як вона тримає плече, на ремені плаща, на втомі, яка вже не ховалася.

— Два кухлі, миска рагу, хліб, гаряча вода і малий стіл праворуч. За ліжко потім, якщо доживете до рішення.

— Як тебе звати? — спитала Елла.

Жінка примружилася.

— Тобі навіщо?

— Не люблю їсти в людей без імені.

— На заїзді без назви?

Елла похитала головою.

— Це якраз послідовно.

Жінка пирхнула.

— Марта. І якщо у вас обох такий язик, як у тебе, я хочу оплату наперед за розбитий посуд.

— Я, на щастя, мовчу більше, — сказав Каел.

Марта перевела на нього погляд.

— А це, значить, той тип чоловіка, який розуміє, що небезпечніше не говорити красиво, а дивитись так, ніби вже щось зважив. Мені ти подобаєшся менше.

— Це взаємно, — відповів Каел.

— Чудово. Сядьте он туди й не робіть із мого вечора легенду.

Вони сіли за малий стіл у правому кутку, недалеко від пічки, але не надто близько до неї. Місце було хороше саме своєю незручністю: видно двері, видно половину зали, до вікон далеко, зі спини — стіна. Каел вибрав би саме його й без вказівки Марти. Елла це помітила, нічого не сказала, тільки сіла так, щоб мати очі і на кімнату, і на нього.

— Ну? — спитала вона, коли Марта відійшла. — Це вже той момент, де ти скажеш, що нам не варто тут лишатися?

— Нам ніде не варто лишатися.

— ДВже життєствердно.

— Зате правда.

Елла стягнула хустку з волосся, провела пальцями по скроні й відразу зупинилася, бо рана в боці нагадала про себе різким тупим тягарем.

Каел це побачив.

— Ти сядь рівніше.

— Не командуй.

— Я не командую. Я не хочу, щоб ти через годину звалилася на стіл, а вся зала зробила вигляд, що не дивиться.

— Вся зала і так дивиться.

— Ні. Вся зала робить вигляд, що не дивиться. Це значно гірше.

Елла повільно, неохоче змінила позу. Зітхнула.

— Мені вже починає не подобатися, що ти звикаєш помічати такі речі.

— Мені теж не подобається, що ти даєш їх помітити.

— Це вже низько.

— Це вже вечір.

Марта принесла їм їжу сама. Миска з густим рагу, де м’ясо було більше схожим на м’ясо, ніж на пам’ять про нього, чорний хліб, два кухлі, маленький глечик із гарячою водою і плоску пляшечку.

Елла глянула на пляшечку.

— Це що?

— Настій, — відповіла Марта. — Або для болю, або для язика. Залежить, хто з вас перший не витримає іншого.

— Ти нас навіть не знаєш, — сказала Елла.